Агата Кристи - Чому не Еванс?

– Добре, – повторив Боббі. – Ви йдіть перша, а я – за вами.

Так вони й зробили. Мойра пішла, а молодик затримався й перекинувся кількома словами з містером Еск’ю.

– Дивна вона, ця леді, місіс Ніколсон, – невимушено кинув Боббі. – Я колись працював на її дядька, канадця.

Він відчував, що візит Мойри міг викликати плітки, а вони, особливо якщо про них дізнався б доктор Ніколсон, були Боббі абсолютно ні до чого.

– А, то он воно що, – сказав містер Еск’ю. – А я був подумав…

– Еге ж, – відказав Боббі. – Вона впізнала мене й прийшла розпитати, як мені ведеться. Така мила, приємно з нею поговорити.

– Дійсно, приємно. Навряд чи її тішить життя в «Ґренджі».

– Собі я такого не побажав би, – погодився Боббі.

Відчуваючи, що досягнув мети, молодик вийшов з готелю і нібито знічев’я подався у напрямку, який вказала Мойра.

Він успішно дістався зазначеного місця. Мойра вже чекала на нього. А от Френкі запізнювалася.

Дівчина з цікавістю дивилася на Боббі, і той відчув, що мусить якось усе їй розповісти.

– Я так багато маю вам пояснити, – почав молодик і знічено замовк.

– Що ж?

– Почну з того, – наважився він, – що я не водій, хоч і працюю в гаражі, у Лондоні. І прізвище моє не Гокінс, а Джонс, Боббі Джонс. Я з Марчболта, у Вельсі.

Мойра уважно слухала, та було очевидно, що назва «Марчболт» не викликала в неї жодних емоцій. Боббі зціпив зуби й рішуче перейшов до найважливішого.

– Послухайте. Боюся, мені доведеться шокувати вас. Ваш друг – Алан Карстерс – він, ну… ви мусите знати, що він загинув.

Боббі відчув, як його слова ошелешили Мойру, й відвів очі. Вона приголомшена? Вона була, хай йому грець, закохана в нього?

Кілька секунд дівчина мовчала, а тоді тихо промовила задумливим голосом:

– То он чому він так і не повернувся? А я все гадала…

Боббі наважився глянути на неї. Трохи заспокоївся. Вона була сумна й замислена, але не більше.

– Розкажіть мені про це, – попросила.

Молодик виконав її прохання.

– Алан упав зі скелі в Марчболті – як я казав, це там, де я живу. Так сталося, що ми з тамтешнім лікарем знайшли його. – Боббі замовк, а потім додав: – У нього в кишені була ваша фотографія.

– Справді? – Вона мило й сумно всміхнулася. – Любий Алан. Він був такий відданий.

Запала коротка тиша, а потім Мойра запитала:

– Коли це сталося?

– Десь місяць тому. Третього жовтня, якщо точніше.

– Це, певно, одразу після того, як Алан побував тут.

– Так. Він казав, що поїде у Вельс?

Вона похитала головою.

– Ви знаєте когось на прізвище Еванс? – запитав Боббі.

– Еванс? – Мойра насупилася, намагаючись пригадати. – Ні, не думаю. Це дуже поширене прізвище, але я нікого не пригадую. А хто він такий?

– Оцього ми якраз і не знаємо. О, а от і Френкі!

Та швидко наближалася до них стежкою. По її обличчю можна було досліджувати всі можливі суперечливі емоції.

– Привіт, Френкі, – сказав Боббі. – Як добре, що ти прийшла. У нас тут важлива нарада. По-перше, дівчина на тій фотографії – місіс Ніколсон.

– О! – видала Френкі.

Вона глянула на Мойру й раптом розсміялася.

– Господи, – сказала Френкі молодикові, – тепер я розумію, чому зовнішність місіс Кейман так шокувала тебе.

– Атож, – погодився той.

Яким же дурнем він був. Як же можна було бодай на мить уявити, що час перетворив Мойру Ніколсон на Амелію Кейман?

– Господи, яким же я був ідіотом! – вигукнув він.

Мойра спантеличено дивилася на обох.

– Я стільки маю вам розповісти, – мовив Боббі, – і не знаю, з чого почати.

Він описав Кейманів, розказав, як вони упізнали тіло.

– Я не розумію, – знічено мовила Мойра, – чиє то було тіло. Алана Карстерса чи її брата?

– Отут і починається обман, – пояснив Боббі.

– А потім, – вела далі Френкі, – Боббі отруїли.

– Вісім гранів морфію, – з притиском додав молодик.

– Тільки не починай, – зупинила його Френкі. – Ти здатен годинами розводитися про те, що людям зовсім не цікаво слухати. Дозволь я сама поясню.

Вона глибоко вдихнула.

– Розумієте, – почала дівчина, – ті Кеймани приходили до Боббі після дізнання, щоб розпитати його, чи не сказав, бува, брат Амелії (так званий) чогось перед смертю. Боббі відповів, що ні. Але потім пригадав, що загиблий промовив щось про чоловіка на прізвище Еванс, тож Боббі повідомив про це Кейманів. За кілька днів він отримав листа з пропозицією роботи в Перу чи де там іще, яку відхилив, а опісля йому додали велику дозу морфію…

– Вісім гранів, – уточнив Боббі.