Агата Кристи - Чому не Еванс?

– У пиво. Боббі не загинув лише завдяки силі свого організму… Тоді нам одразу спало на думку, що цього Прітчарда – чи Карстерса, певно, зіштовхнули зі скелі.

– Але чому? – запитала Мойра.

– Невже ви не розумієте? Це ж цілком очевидно. Мабуть, я погано пояснила. У всякому разі ми дійшли такого висновку й вирішили, що, напевне, це зробив Роджер Бассінґтон-ффренч.

– Роджер Бассінґтон-ффренч?! – Голос Мойри прозвучав украй здивовано.

– Ми дійшли такого висновку. Розумієте, він був там, коли все сталося, а з кишені Алана зникла ваша фотографія, і Роджер був єдиний, хто міг її підмінити.

– Розумію, – задумливо сказала Мойра.

– А потім я врізалася в мур «Мерровей-корту». Дивовижний збіг, чи не так? – Френкі кинула на молодика суворий застережливий погляд. – Тож я зателефонувала Боббі, запропонувала йому перевдягтися моїм водієм і приїхати сюди, щоб розібратися в цій справі.

– Тепер ви знаєте, як усе було, – сказав молодик, прийнявши невеличкий відступ від правди, який дозволила собі Френкі. – І кульмінацією всіх подій стала моя зустріч із вами – дівчиною з фотографії – на території «Ґренджу».

– Ви дуже швидко мене впізнали, – мовила Мойра, злегка всміхаючись.

– Так, – підтвердив Боббі. – Я будь-де впізнав би обличчя з тієї фотографії.

Без особливих причин Мойра почервоніла.

Раптом у її голові промайнула думка, і вона підозріло глянула на них, переводячи очі з Боббі на Френкі.

– А ви не брешете мені? – запитала вона. – Ви справді потрапили сюди випадково? Чи, може, приїхали, тому що, – голос підводив її, – підозрюєте мого чоловіка?

Боббі та Френкі перезирнулися. Молодик промовив:

– Слово честі, коли ми приїхали сюди, нам навіть не було відомо про існування вашого чоловіка.

– Зрозуміло. – Мойра обернулася до Френкі. – Пробачте, леді Френсіс, але пам’ятаєте, що того дня, коли ми прийшли на вечерю, Джаспер розпитував вас про деталі аварії. Я не могла збагнути, чому він це робить. Та тепер мені здається, що він, мабуть, підозрював інсценування і саме тому й цікавився.

– Ну, якщо хочете знати, то й було інсценування, – зізналася Френкі. – Хух, тепер мені легше. Ми чудово все підлаштували. Але вашого чоловіка це жодним чином не стосувалося. Ми розіграли все це для того, щоб… як би це сказати… підібратися ближче до Роджера Бассінґтона-ффренча.

– До Роджера? – Мойра насупилася і знічено всміхнулася. Тоді відверто додала: – Але ж це абсурд.

– Однак факт лишається фактом, – відказав Боббі.

– Роджер, та ні. – Вона похитала головою. – Він буває слабким чи нерозсудливим. Може залізти в борги, встрягнути в скандал, але щоб когось зі скелі зіштовхнути – ні, я просто не можу собі такого уявити.

– Знаєте, от і я теж, – погодилася Френкі.

– Але фотографію точно він забрав, – уперто продовжував молодик. – Послухайте уважно, місіс Ніколсон, я викладу вам факти.

Він повільно й докладно все пояснив. Коли закінчив, вона кивнула, погоджуючись.

– Так, я розумію вас. Це здається дуже дивним. – На мить Мойра замовкла, а тоді промовила: – А чому б нам його не запитати?

На якийсь момент Боббі та Френкі аж подих перехопило від безпосередності цього запитання. Вони загомоніли в унісон.

– Це неможливо… – почав Боббі. Але Френкі його перебила:

– Це не спрацює.

І вони вмить замовкли, переоцінюючи почуту ідею.

– Послухайте, – з ентузіазмом промовила Мойра, – я вас чудово розумію. Дійсно виходить так, що cвітлину міг забрати тільки Роджер, але я ніколи не повірю, що він зіштовхнув Алана зі скелі. Нащо це йому? Вони майже не знали один одного. Алан і Роджер бачилися лише раз – за обідом у «Мерровей-корті». Більше ніде не перетиналися. Мотиву немає.

– Хто ж у такому разі зіштовхнув його? – прямо запитала Френкі.

На обличчі Мойри промайнула тінь.

– Я не знаю, – стримано відповіла вона.

– Слухайте, – озвався Боббі. – Можна я розповім Френкі те, що ви сказали мені? Про те, чого ви боїтеся?

Мойра відвернулася.

– Якщо хочете. Але це звучить так мелодраматично й істерично. Я й сама вже в це не вірю.

І справді, пряме звинувачення, вимовлене без зайвих емоцій, просто неба в тихій сільській місцевості Англії, здавалося до болю нереалістичним.

Мойра квапливо підвелася.

– Я відчуваю, що наговорила дурниць, – промовила вона дрижачими вустами. – Будь ласка, не звертайте уваги на мої слова, містере Джонс. Це просто… просто нерви. У кожному разі мені вже час іти. На все добре.