Агата Кристи - Чому не Еванс?

– Так, думаю, що можливо. Але тоді він якось дуже здалеку зайшов.

– Десь так, як ти з твоєю аварією, – зауважив молодик.

– Моя аварія була найшвидшим шляхом досягнення мети, – холодно заперечила дівчина.

Боббі зняв одяг лорда Марчінґтона й повісив усе на місце. Потім знову вбрався в уніформу водія, і невдовзі вони з Френкі мчали назад до Стеверлі.

– Якщо Роджер у мене закохався, – із удаваною сором’язливістю промовила дівчина, – то зрадіє, що я так швидко повернулася. Він вирішить, що я просто жити без нього не можу.

– Мені тепер теж так здається, – відповів Боббі. – Я не раз чув, що небезпечні злочинці надзвичайно привабливі.

– Щось я не можу повірити в те, що він злочинець.

– Ага, ти вже казала.

– Ну, так мені серце підказує.

– Не забувай про фотографію.

– Начхати на фотографію! – відрубала Френкі.

Боббі мовчки під’їхав до будинку. Дівчина вистрибнула з машини й побігла в дім, не озираючись. Боббі поїхав геть.

У будинку панувала неприродна тиша. Френкі глянула на годинник. Було пів на третю.

«Вони очікували, що я повернуся на кілька годин пізніше, – подумала вона. – Цікаво, куди ж усі поділися?»

Френкі прочинила двері бібліотеки й різко зупинилася на порозі.

На канапі сидів доктор Ніколсон, тримаючи в долонях обидві руки Сильвії Бассінґтон-ффренч.

Сильвія підскочила й підбігла до Френкі.

– Він розповів мені правду, – сказала вона.

Голос її тремтів. Жінка затулила обличчя, ховаючись у долонях.

– Це жахливо, – схлипнула вона й випурхнула з кімнати, прошмигнувши повз Френкі.

Доктор Ніколсон звівся з канапи. Дівчина підійшла до нього на крок чи два. Очі його, спостережливі, як завжди, зустріли її погляд.

– Бідолашна, – співчутливо промовив він. – Для неї це справжній шок.

Кутик його рота смикнувся. На мить Френкі здалося, що йому хочеться посміхнутися. Аж тут вона раптом зрозуміла, що це була інша емоція.

Цей чоловік лютився. Ледь стримувався, ховаючи гнів за маскою люб’язності, але той проступав на поверхню. Він більше не міг його таїти.

Запала тиша.

– Це на краще, що місіс Бассінґтон-ффренч дізналася правду, – сказав лікар. – Я хочу, щоб вона вмовила чоловіка прийти на лікування до мене.

– Мені шкода, – м’яко промовила Френкі, – що я перебила вашу розмову. – Вона помовчала, а тоді додала: – Я повернулася раніше, ніж планувала.

Коли Боббі повернувся в готель, йому повідомили, що на нього чекають.

– Якась жінка. Вона в маленькій вітальні містера Еск’ю.

Боббі спантеличено пройшов туди. Френкі могла обігнати його хіба на крилах, а що то якась інша жінка, він навіть уявити не міг.

Молодик прочинив двері маленької кімнати, в якій містер Еск’ю влаштував собі особисту вітальню. У кріслі, пряма, як струнка, сиділа тендітна фігура в чорному – дівчина з фотографії.

На мить це так ошелешило Боббі, що йому забракло мови. Тоді він помітив, що дівчина страшенно нервується. Її маленькі руки тремтіли, стискаючи й відпускаючи бильце крісла. Здавалося, вона занадто нервується навіть для того, щоб говорити, очі благали про допомогу.

– То це ви? – нарешті сказав Боббі. Він причинив за собою двері й підійшов до столу.

Дівчина мовчала й не зводила з нього великих переляканих очей. Зрештою вона спромоглася – хрипким шепотом – видобути із себе слова:

– Ви казали… ви казали, що можете мені допомогти. Можливо, я даремно прийшла…

Мова й упевненість усе-таки повернулися до Боббі, і він перебив її.

– Даремно? Маячня. Ви все правильно зробили. Просто молодець, що прийшли. І я будь-що зроблю, аби вам допомогти. Не бійтеся. Ви в безпеці.

Щоки дівчини злегка почервоніли. Вона уривчасто промовила:

– Хто ви? Ви… ви не водій. Тобто ви могли б ним бути, але насправді – ні.

Боббі зрозумів, що вона мала на увазі, хоч і говорила плутано.

– Люди тепер різним займаються, – відказав він. – Колись я служив у флоті. Власне кажучи, я не водій, але зараз це не має значення. Та в кожному разі запевняю: ви можете мені довіряти, можете розповісти всю правду.

Дівчина ще дужче почервоніла.

– Ви вважаєте, що я божевільна, – пробурмотіла вона. – Ви точно вважаєте, що я божевільна.

– Ні, ні.

– Звісно… Прийшла сюди отак. Але я була налякана. Дуже налякана.

Дівчина замовкла. Очі її розширилися так, ніби вона побачила щось жахливе.

Боббі міцно стиснув її руку.

– Послухайте, – сказав він. – Усе гаразд. Усе буде добре. Ви в безпеці. Я… Я вам друг. З вами не станеться нічого поганого.