Агата Кристи - Чому не Еванс?

– Не хочу ображати тебе через твій одяг, Боббі, – сказала вона, – чи зайвий раз наголошувати на твоїх проблемах із грошима, звісно ж, ні. Та чи матиме твій одяг переконливий вигляд? Думаю, краще нам поритися в батькових речах. Вони тобі підійдуть.

За п’ятнадцять хвилин Боббі, у сурдуті й смугастих штанах, що ідеально сиділи на ньому, на весь зріст роздивлявся себе в дзеркало лорда Марчінґтона.

– А твій батько вміє добирати собі одяг, – задоволено зазначив молодик. – За підтримки найкращих шевців Севіль-роу я почуваюся набагато впевненіше.

– Думаю, вуса доведеться залишити, – сказала Френкі.

– Вони й самі хочуть залишитися, – відповів Боббі. – Це тонка робота, яку швидко не відтвориш.

– Тоді нехай будуть. Хоча чисто виголеним ти більше скидався б на юриста.

– Це краще, ніж борода, – зауважив Боббі. – Слухай, Френкі, як гадаєш, твій батько міг би позичити мені капелюха?

– А раптом, – сказав Боббі, зупинившись на порозі, – цей містер М. Р. Рівінґтон з Онслоу-сквер і сам юрист? Оце буде провал.

– Краще почни з полковника, – порадила Френкі. – Цей навряд чи тямить в юриспруденції.

Послухавшись її, Боббі взяв таксі до Тайт-стріт. Полковника Рівінґтона вдома не виявилося. Зате була його дружина, місіс Рівінґтон. Боббі передав приємній покоївці свою візитівку. Там було написано: «Від контори “Спреґ, Спреґ, Дженкінсон і Спреґ”. Дуже терміново».

Візитівка й одяг лорда Марчінґтона справили відповідне враження на покоївку. Вона ні на мить не запідозрила молодика в тому, що він прийшов продавати дрібнички чи втелющувати страхування. Його провели в гарно й дорого обставлену вітальню, і невдовзі до нього вийшла місіс Рівінґтон, у не менш гарному й дорогому вбранні та макіяжі.

– Мушу перепросити за те, що потурбував вас, місіс Рівінґтон, – мовив Боббі. – Але справа нагальна, і мені не хотілося б гаяти час на листування.

Небажання юриста гаяти час здавалося таким неправдоподібним, що Боббі навіть на мить замислився про те, чи не розкусить його місіс Рівінґтон через подібне пояснення.

Жінка, однак, була радше вродливою, ніж розумною, тож сприймала все за чисту монету.

– Сідайте, будь ласка! – сказала вона. – Мені щойно телефонували з вашої контори й попередили про ваш приїзд.

Боббі подумки поаплодував Френкі за геніальний хід, який вона вигадала в останній момент.

Він сів, щосили вдаючи з себе юриста.

– Це стосується нашого клієнта, Алана Карстерса, – пояснив молодик.

– О, правда?

– Можливо, він згадував, що ми діємо в його інтересах.

– Згадував? Здається, так, – сказала місіс Рівінґтон, широко розплющуючи блакитні очі. Вона явно належала до тих, хто легко піддавався навіюванню. – Та я чула про вашу контору. Ви захищали Доллі Мелтреверс, коли вона застрелила того жахливого шевця. Мабуть, вам відомі геть усі подробиці?

Жінка дивилася на нього зі щирою цікавістю. Боббі здавалося, що місіс Рівінґтон стане легкою здобиччю.

– Ми знаємо багато подробиць, які не доходять до суду, – відповів молодик з посмішкою.

– О, не сумніваюся. – Місіс Рівінґтон заздрісно дивилася на нього. – Скажіть, а вона дійсно… ну… була вдягнена так, як сказала та жінка?

– Свідчення були суперечливі, – незворушно відказав Боббі, опустивши повіки.

– Ох, розумію, – захоплено видихнула місіс Рівінґтон.

– Щодо містера Карстерса, – вів далі Боббі, відчуваючи, що прихилив жінку до себе й може перейти до діла. – Він якось раптово покинув Англію, як вам, напевно, відомо.

Вона похитала головою.

– Як? Карстерс поїхав? Я не знала. Давно його не бачила.

– А він казав, на скільки збирається тут лишитися?

– Казав, може, на тиждень-два, а може, й на пів року чи рік.

– А де він мешкав?

– У готелі «Савой».

– І коли ви бачилися востаннє?

– Три тижні чи місяць тому. Не пригадаю точно.

– І ви якось возили його в Стеверлі?

– Так! Мабуть, тоді ми й стрічалися востаннє. Він зателефонував, щоб запитати, коли можна побачитися, щойно приїхав у Лондон. Губерт був дуже роздратований, бо наступного дня ми збиралися до Шотландії, а потім на обід і вечерю у Стеверлі з якимись жахливими людьми, від яких не вдалося відкараскатися. А Губертові так хотілося поспілкуватися з Карстерсом, тому що він його дуже любить, тож я сказала: «Любий, а давай запросимо його до Бассінґтонів-ффренчів. Вони не будуть проти». Так ми й зробили. І вони, звісно, не заперечували.