Агата Кристи - Чому не Еванс?

«Трошечки недогледіли», – зловтішно подумав Боббі.

Ковзнув усередину, обережно причиняючи дверцята за собою.

Опинився на стежці поміж кущів. Пройшов по ній. Вона крутила, наче штопор, зовсім як у «Алісі в Задзеркаллі».

А тоді, без жодного попередження, стежка різко звернула й вивела молодика на відкриту ділянку біля будинку. Ніч була місячна, і галявина добре проглядалася. Боббі опинився в холодному сяйві, перш ніж устиг збагнути, що робить.

Якраз у цей момент із-за рогу з’явилася жіноча фігура. Просувалася дуже обережно, роззираючись навсібіч з напруженою нашорошеністю загнаного звіра. Раптом вона зупинилася і якусь мить стояла там, похитуючись, ніби от-от упаде.

Боббі кинувся вперед, щоб підхопити її. Губи в неї були бліді, наче крейда, і Боббі здалося, що ніколи досі він не бачив на людському обличчі такого страху.

– Усе добре, – сказав молодик тихим заспокійливим тоном. – Усе гаразд.

Дівчина, що була ще майже дитям, тихенько застогнала, напівстуливши повіки.

– Мені так страшно, – пробурмотіла вона. – Мені дуже-дуже страшно.

– Що таке? – запитав Боббі.

Незнайомка лише похитала головою і слабким голосом повторила:

– Мені так страшно. Так страшно, дуже страшно.

Раптом вона щось почула. Враз виструнчилася, стрибнула геть від Боббі. Потім обернулася до нього.

– Ідіть, – сказала дівчина. – Швидко йдіть.

– Я хочу вам допомогти, – промовив молодик.

– Справді?

Кілька секунд вона роздивлялася Боббі, водячи очима, немов пошуковим ліхтариком. Здавалося, ніби намагалася дослідити його душу. Тоді похитала головою.

– Ніхто не може мені допомогти.

– Я можу, – запевнив Боббі. – Я все зроблю. Просто скажіть мені, що вас так налякало.

Дівчина похитала головою.

– Не зараз. О! Швидко! Вони йдуть! Ви не зможете мені допомогти, якщо негайно не зникнете. Швидко, швидко!

Боббі кинувся навтьоки.

Прошепотівши «Я зупинився в “Рибалці”», молодик повернувся на стежину. Наостанок він побачив, як вона махає йому, заохочуючи тікати швидше.

Зненацька він почув кроки на стежці. Хтось іще зайшов сюди крізь дверцята. Боббі миттю кинувся в кущі збоку стежини.

І не помилився. Стежкою ішов чоловік. Він проминув Боббі, але було надто темно, і молодик не розгледів його обличчя.

Коли чоловік пройшов, Боббі вибіг за дверцята. Він відчував, що більше ні на що не здатен цієї ночі.

У голові йому все змішалося.

Адже він упізнав дівчину – упізнав без жодного сумніву.

Це вона була на фото, яке загадково зникло з кишені загиблого.

– Містере Гокінс?

– Так, – сказав Боббі приглушеним голосом, бо рот його був набитий беконом та яєчнею.

– Вас до телефона.

Молодик квапливо ковтнув кави, витер рота серветкою і встав. Телефон висів у маленькому проході. Боббі взяв слухавку.

– Алло, – сказав голос Френкі.

– Привіт, Френкі, – необережно випалив Боббі.

– Це леді Френсіс Дервент, – холодно промовив голос. – Гокінс?

– Так, міледі.

– Мені потрібно, щоб о десятій ранку ти прибув до маєтку й відвіз мене в Лондон.

– Слухаюся, ваша світлосте.

І Боббі поклав слухавку.

«Коли слід казати “міледі”, а коли “ваша світлосте”, – розмірковував він. – Я мав би знати, але не знаю. Справжній шофер чи дворецький може підловити мене на цих дрібницях».

На іншому кінці дроту Френкі повісила слухавку й обернулася до Роджера Бассінґтона-ффренча.

– На жаль, – люб’язно пояснила вона, – зараз мені треба їхати до Лондона. А все через батькові фокуси.

– Але ж увечері ви повернетеся? – запитав Роджер.

– О так!

– Я оце був подумав, чи не попросити, щоб ви підвезли мене до міста, – невимушено кинув Роджер.

Дівчина замовкла на чверть секундочки, а потім із готовністю відказала:

– Звісно, чого ж.

– А втім, я передумав їхати, – вів далі чоловік. – Генрі надто вже дивний сьогодні. Не хочеться лишати його самого з Сильвією.

– Розумію, – мовила Френкі.

– За кермом будете ви? – побіжно запитав Роджер, поки вони віддалялися від телефона.

– Так, але візьму з собою Гокінса. Мені треба дещо купити, а коли я воджу сама, виходить казна-що – машину ж не скрізь можна кинути.

– Так, звісно.

Більше він нічого не сказав, та, коли під’їхала машина з виструнченим і стриманим Боббі за кермом, вийшов на ґанок провести Френкі.

– До побачення, – сказала вона.

За такої обставини дівчині не спало на думку простягти Роджерові руку, але він сам узяв її і на мить затримав у своїй.