Агата Кристи - Чому не Еванс?

Голос також звучав чудово, ніби й не належав Боббі. Френкі почала була думати, що молодик насправді більш талановитий, ніж вона собі уявляла.

Тим часом Боббі успішно поселився в «Рибалці».

Він і там мав зіграти роль Едварда Гокінса, водія леді Френсіс Дервент.

Боббі був украй погано обізнаний з повсякденними звичками шоферів, але вирішив, що трохи зверхності не завадить. Зважився побути великим цабе й діяти відповідно. Захоплене ставлення жінок, яке він відчув стосовно себе в «Рибалці», заохочувало його, і скоро молодик дізнався про те, що Френкі з її аварією стала тут головною темою для обговорень. Боббі привітно звернувся до господаря готелю, огрядного добродушного чоловіка на ім’я Томас Еск’ю, і дозволив тому виговоритися.

– Юний Рівз був там і бачив, як усе сталося, – заявив містер Еск’ю.

Боббі благословив властиву хлопцям брехливість. У славнозвісної аварії тепер є очевидець.

– Думав уже, що йому там гаплик, еге, – вів далі містер Еск’ю. – Їхала зі схилу просто на нього, а потім раз! – і в мур. Як вона взагалі не вбилася!

– У леді Френсіс дев’ять життів, – відказав її «водій».

– Вона часто потрапляє в аварії?

– Зазвичай їй щастить, – мовив Боббі. – Але запевняю вас, містере Еск’ю, коли її світлість сідає за кермо замість мене, я завжди думаю, що настала моя смертна година.

Кілька людей розважливо похитали головами й сказали, що воно й не дивно, що так сталося, і саме так вони й думали.

– Дуже приємна місцина тут у вас, містере Еск’ю, – зауважив молодик люб’язно й поблажливо. – Мила й затишна.

Містер Еск’ю подякував.

– А «Мерровей-корт» – єдиний великий маєток у цій місцевості?

– Ну, ще є «Ґрендж», містере Гокінс. Але маєтком його не назвеш. Будинок стояв порожній багато років, аж поки його не зайняв американський лікар.

– Американський лікар?

– Так. На прізвище Ніколсон. І, правду кажучи, містере Гокінс, там кояться дивні речі.

Тут утрутилася дівчина за стійкою і сказала, що від цього Ніколсона її дрижаки беруть, так-так.

– Дивні речі? – перепитав Боббі. – Про що це ви?

Містер Еск’ю приречено похитав головою.

– Там є пацієнти, які лишаються в клініці не з власної волі. Їх закрили в ній родичі. І кажу вам, містере Гокінс, ви не повірите, але звідти чути страшні крики й стогони.

– А чому поліція не втручається?

– Ну, це вважається нормою. Розхитані нерви, усяке таке. Там у нього психи з легкими розладами. А сам джентльмен – лікар, тож усе, так би мовити, добре.

На цих словах господар приклався до кухля з пивом, а відпивши, знов непевно похитав головою.

– А! – сказав Боббі похмуро й виразно. – Якби ж то ми знали, що відбувається у таких місцях…

Він і собі відпив з оли́в’яного кухлика.

Дівчина за стійкою жваво підтримала його.

– От і я кажу, містере Гокінс. Що там у них відбувається? Чому якось уночі звідти втекла дівчина? Молоденька, у самій нічній сорочці. Лікар і дві медсестри кинулися на пошуки. «О! Не дайте їм повернути мене!» – ось що вона кричала. Так шкода було. Вона багата, а родичі отак її спекалися. Але втікачку забрали назад до лікарні, і доктор Ніколсон пояснив, що в неї манія переслідування. Так він це назвав. Вона гадає, що всі проти неї… Щось таке. Але я часто думаю… так, часто…

– А, та що тут казати, – вставив містер Еск’ю.

Один із присутніх підтвердив, що в таких місцях завжди коїться казна-що. Хтось іще сказав «так, так». Нарешті розмова вичерпалася, і Боббі заявив, що хоче прогулятися перед сном.

Молодик знав, що «Ґрендж» розташований по інший бік селища від «Мерровей-корту», тож і подався у тому напрямку. Те, що він почув цього вечора, здалося йому вартим уваги. Звісно, багато що слід ділити на два. Селяни зазвичай упереджено ставляться до нових мешканців, особливо іншої національності. Якщо Ніколсон завідував лікарнею для наркозалежних, то звідти могли долинати дивні звуки – стогони й навіть крики – і без будь-яких темних справ за зачиненими дверима, однак історія про втікачку неприємно вразила Боббі.

Але якщо в «Ґренджі» дійсно людей тримають проти власної волі? Певну кількість справжніх пацієнтів могли розмістити для маскування.

Отак міркуючи, Боббі підійшов до високого муру з кованою брамою. Він наблизився до неї і легенько смикнув. Замкнено. Та чом би й ні, власне.

А втім, із незбагненних причин від доторку до цієї замкненої металевої брами молодикові стало моторошно. Місце нагадувало в’язницю. Він пройшовся уздовж муру, зміряючи його поглядом. Чи можливо перелізти через нього? Мур був високий і гладенький, без виступів. Боббі похитав головою. Раптом він натрапив на дверцята. Не надто сподіваючись, смикнув за них. На його подив, дверцята піддалися. Вони були відчинені.