Агата Кристи - Чому не Еванс?

Поки будеш у селі, добудь якомога більше інформації в місцевих, особливо про доктора Ніколсона, який завідує лікарнею для наркозалежних. Ось кілька фактів про нього, що викликають підозру: має темно-синій седан «Тальбот», його не було в селі шістнадцятого числа, коли тобі додали морфію в пиво, і він надзвичайно цікавиться обставинами моєї аварії.

А ще, здається, я встановила особу вбитого!!!

Au revoir [16] До побачення ( фр. ). , мій напарнику.

З любов’ю

твоя успішно постраждала в аварії Френкі

P. S. Цього листа я надішлю особисто.

Настрій Боббі злетів до небес.

Знімаючи комбінезона й повідомляючи Беджерові про негайний від’їзд, він готовий був уже зірватися з місця, як раптом згадав, що ще не прочитав батькового листа.

Молодик розпечатав його з помірним ентузіазмом, оскільки в листах вікарія читався радше обов’язок, ніж задоволення, і від них пашіло християнським смиренням, що неабияк пригнічувало.

Батько методично викладав новини Марчболта, додавши оповідь про свої клопоти з органістом і коментар про нехристиянські настрої одного з церковних старост. Також у листі згадувалося про нові переплетення церковних книжок. Вікарій сподівався, що Боббі чесно виконує свою роботу, і нагадував про свою довічну батьківську любов.

У листі був постскриптум:

До речі, заходив якийсь чоловік і просив твою лондонську адресу. Мене вдома не було, а він не назвався. Місіс Робертс описує його як високого й трохи зсутуленого джентльмена в пенсне. Здається, він дуже засмутився, що не застав тебе, і страшенно хотів із тобою побачитися.

Високий, зсутулений, у пенсне. Боббі подумки перебрав усіх своїх знайомих і нікого не згадав.

Раптом у голові йому промайнула підозра. Це провісник нового замаху на його життя? Може, його намагаються вистежити загадкові вороги чи ворог?

Він сів і вирішив усе як слід обміркувати. Вони – хай хто це був – щойно дізналися, що Боббі поїхав з Марчболта. Нічого не підозрюючи, місіс Робертс наївно видала його нову адресу.

Тепер вони спостерігають або планують почати спостереження за цим місцем. Якщо він вийде на вулицю, за ним почнуть стежити, а момент зараз якраз несприятливий.

– Беджере, – покликав молодик.

– Що, друзяко?

– Ходи-но сюди.

Наступні п’ять хвилин обидва присвятили важкій праці. А за десять хвилин Беджер уже міг повторити вказівки напам’ять.

Переконавшись у цьому, Боббі сів у двомісний «Фіат» 1902 року й промчав повз м’юзгаузи. Він припаркував машину на площі Сент-Джеймс і попростував до свого клубу. Там зробив кілька телефонних дзвінків, і за дві години йому доправили якісь пакунки. Нарешті, о пів на четверту, на площі Сент-Джеймс виринув шофер у темно-зеленій лівреї і швидко підійшов до великого «Бентлі», що припаркували там на пів години раніше. Працівник парковки кивнув йому – джентльмен, який залишив тут машину, затинаючись, пояснив, що по неї невдовзі прийдуть.

Боббі завів машину й акуратно виїхав з парковки. Покинутий «Фіат» сором’язливо чекав на власника. Попри неприємні відчуття на верхній губі, молодик починав насолоджуватися пригодою. Він подався на північ, а не на південь, потужний двигун ніс його великою північною автомагістраллю.

Це була лише чергова обачність. Боббі не мав сумніву, що за ним не стежать. Ось він з’їжджає ліворуч і манівцями прямує до Гемпшира.

Саме добігло кінця вечірнє чаювання, коли «Бентлі», з накрохмаленим і вишколеним водієм за кермом, прошурхотів під’їзною доріжкою «Мерровей-корту».

– Ну ось, – кинула Френкі. – По мене машина.

Вона вийшла з маєтку. Сильвія та Роджер – із нею.

– Усе гаразд, Гокінсе?

Водій торкнувся свого кашкета.

– Так, міледі. Її повністю перебрали.

– Це добре.

Водій дістав записку.

– Від його світлості, міледі.

Френкі взяла її.

– Зупинися в цьому… як там його… готелі «Рибалка»… у Стеверлі, Гокінсе. Я зателефоную тобі вранці, якщо мені знадобиться машина.

– Як скажете, ваша світлосте.

Боббі здав назад, розвернувся і рушив під’їзною доріжкою геть.

– Так шкода, що тут у нас немає місця, – промовила Сильвія. – Така чудова машина.

– Її, мабуть, можна добряче розігнати, – додав Роджер.

– Я й розганяю, – визнала Френкі.

Вона була задоволена тим, що на обличчі Роджера не було жодного натяку на те, що він упізнав Боббі. Френкі здивувалася б, якби Бассінґтон-ффренч його впізнав. Вона й сама не признала б у водієві Боббі, якби вони зустрічалися побіжно. Маленькі вусики мали дуже природний вигляд і в поєднанні зі стриманою поведінкою, такою непритаманною її другові, робили його невпізнанним, тим паче у цій шоферській лівреї.