Агата Кристи - Чому не Еванс?

– Ти допитуєшся як детектив, Джаспере, – втрутилася місіс Ніколсон. – І все через якусь дрібницю.

– Мене цікавлять дрібниці, – нагадав чоловік.

Він обернувся до господині, і Френкі перевела подих.

Чого це Ніколсон так допитувався? Як йому вдалося аж стільки дізнатися про аварію? «Мене цікавлять дрібниці», – сказав він. Що саме лікар мав на увазі?

Френкі пригадала темно-синій седан «Тальбот» і той факт, що Карстерс теж був канадцем. Здавалося, у докторові Ніколсоні було щось зловісне.

Вона трималася подалі від нього після вечері, шукаючи спільної мови з ніжною тендітною місіс Ніколсон. Дівчина помітила, що та й далі не зводить очей з чоловіка. «Цікаво, це любов, – подумала Френкі, – чи страх?»

Сам Ніколсон приділяв увагу Сильвії, а о пів на одинадцяту вони з дружиною обмінялися поглядами, встали й пішли.

– Ну, – озвався Роджер, коли за гостями зачинилися двері, – що скажете про доктора Ніколсона? Дуже яскрава особистість, чи не так?

– Тут я розділяю думку Сильвії, – мовила Френкі. – Не скажу, що він мені дуже сподобався. Дружина сподобалася більше.

– Гарненька, але дурненька, – відказав на це Роджер. – Вона або обожнює його, або до смерті боїться.

– От і я про це думаю, – погодилася дівчина.

– Ніколсон мені не подобається, – сказала Сильвія, – але мушу визнати, що він сильна особистість. Упевнена, що залежних він лікує просто дивовижно. Людей, чиї родичі в розпачі. Вони звертаються туди, тримаючись за останню ниточку надії, а виходять цілком здоровими.

– Так! – вигукнув зненацька Генрі Бассінґтон-ффренч. – А ви знаєте, що там відбувається? Які жахливі страждання і душевні муки? Людина звикає до наркотиків, а вони забирають їх, забирають, і люди просто божеволіють через те, що їм хочеться їх, божеволіють і б’ються головою об стіну. Ось що він робить, цей ваш лікар, яскрава сильна особистість… Він мучить людей, мучить їх, створює їм справжнє пекло, доводить до сказу…

Генрі весь тремтів. Раптом він розвернувся і пішов із кімнати.

Сильвія Бассінґтон-ффренч була приголомшена.

– Що це сталося з Генрі? – здивовано промовила вона. – Здається, він дуже засмутився.

Френкі й Роджер не наважувалися дивитись одне на одного.

– Він цілий вечір мав хворобливий вигляд, – ризикнула озватися дівчина.

– Так, це я помітила. Останнім часом у нього страшні перепади настрою. Шкода, що він більше не їздить верхи. До речі, доктор Ніколсон запросив до себе на завтра Томмі, але мені не дуже хочеться, щоб він там бував… З усіма отими нервовохворими й залежними.

– Не думаю, що лікар дозволить хлопчику з ними спілкуватися, – мовив Роджер. – Здається, йому дуже подобаються діти.

– Так, мабуть, він засмучений, що в нього немає своїх. Його дружина, ймовірно, теж, вона здається дуже сумною і страшенно вразливою.

– Вона схожа на печальну Мадонну, – промовила Френкі.

– Так, це дуже влучне порівняння.

– Певно, доктор Ніколсон теж був на вашому дитячому святі, якщо так любить дітей, – безтурботно кинула дівчина.

– На жаль, він тоді саме поїхав на день чи два. На якусь конференцію в Лондоні.

– Ясно.

Усі розійшлися спати. А Френкі, перш ніж лягати, написала Боббі листа.

Боббі занудьгував. Вимушена бездіяльність виснажувала його. Тихо сидіти в Лондоні й нічого не робити було молодикові не до вподоби.

Йому зателефонував Джордж Арбетнот, який дуже небагатослівно доповів про те, що все пройшло добре. За кілька днів надійшов лист від Френкі, таємно надісланий через покоївку з міської резиденції лорда Марчінґтона.

Відтоді новин не було.

– Тобі лист! – вигукнув Беджер.

Боббі збуджено вибіг забрати його, але на конверті був батьків почерк і марка Марчболта.

Однак у цей момент він помітив убрану в охайну чорну сукню покоївку Френкі, яка наближалася до м’юзгаузів. За п’ять хвилин Боббі вже розпечатував листа від Френкі.

Любий Боббі ,

думаю, тепер ти маєш вийти на сцену. Я розпорядилася, щоб тобі дали «Бентлі», щойно ти прийдеш по нього. Вдягнися в шоферську ліврею – наші завжди темно-зелені. Візьми її на батьків рахунок у «Гарродс». У деталях краще бути прискіпливим. Надай уваги вусам. Вони змінюють обличчя до невпізнаваності.

Приїжджай сюди й попроси покликати мене. Можеш привезти записку, яку нібито написав мій батько. Поясни, що машину відремонтували. У тутешній гараж влазить лише дві машини, і в ньому вже стоїть родинний «Даймлер» та двомісна машина Роджера Бассінґтона-ффренча, тож їдь у Стеверлі й лиши «Бентлі» там.