Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Воно, очевидно, було таким, як і завжди.

— Дайте, будь ласка, — сказав він діловито, — одну булочку й мале горнятко чорної кави.

І, перш ніж дівчина встигла відійти, додав:

— І ще я прошу: вийдіть за мене заміж.

Молода леді раптом напружилася й сказала:

— Я не люблю таких жартів.

Рудоволосий юнак підняв сірі очі, в котрих була несподівана серйозність.

— Справді, — сказав він, — це настільки ж серйозно, як і ця булочка за півпенса. Це так само коштує, як і ця булочка, за це треба платити. Це так само важкостравне, як ця булочка. Це шкідливо.

Смуглява леді довго не зводила з нього очей і, здавалося, вивчала його з якоюсь трагічною точністю. На завершення цього дослідження на її обличчі з’явився натяк на посмішку, і вона сіла.

— Вам не видається, — неуважно промовив Енґус, — що це доволі жорстоко — їсти оці півпенсові булочки? Вони могли б здорожчати до пенса. Я залишу цей огидний спорт, як тільки ми одружимося.

Юна леді піднялася з крісла й підійшла до вікна. Вона задумалася, та в цих роздумах не було неприязни до молодого чоловіка. Коли вона врешті обернулася, щоб повідомити своє рішення, то помітила, що молодий чоловік обережно розкладає на столі різні предмети з вітрини. Тут була і піраміда з яскравих кольорових цукерок, кілька тарелів із сандвічами, і дві карафки з таємничими трунками, портвейном і хересом, незамінними в кондитерській справі. Посередині всього цього охайного аранжування він обережно поставив велетенський торт з білосніжною поливкою, котрий і був найбільшою прикрасою вітрини.

— Що ви витворяєте? — запитала вона.

— Те, що й належить, моя дорога Лавро, — почав було він.

— О, заради Бога, зачекайте хвилинку, — вигукнула дівчина, — і не розмовляйте так зі мною. Я питаю, що все це означає?

— Урочистий бенкет, міс Хоуп.

— А це що? — запитала вона, вказуючи на зацукровану гору.

— Весільний торт, міссіс Енґус, — відповів рудоволосий.

Дівчина підійшла до торта, не надто обережно взяла його й поставила на вітрину, потім повернулася, сперлася своїми витонченими руками на стіл, уважно й доволі роздратовано (хоча в цьому погляді вчувалася деяка прихильність) подивилася на молодого чоловіка й промовила:

— Ви навіть не даєте мені часу на роздуми.

— Я не настільки дурний, — відповів він, — таке вже моє уявлення про християнську смиренність.

Вона уважно дивилася на юнака, і її обличчя ставало все серйозніше, хоча вона й продовжувала посміхатися.

— Містере Енґус, — непохитно промовила вона, — перш ніж ви знову зробите якусь нісенітницю, я хочу коротко розповісти вам про себе.

— Я в захваті, — серйозно відповів Енґус. — Якщо ви хочете розповісти про себе, то відразу розкажіть і про мене.

— Ой, притримайте свій язик і послухайте врешті, — сказала вона. — Мені немає чого соромитися і навіть немає про що особливо шкодувати. Та що ви скажете, коли дізнаєтеся, що зі мною трапилося щось, що мене не надто цікавить, але переслідує, ніби нічне жахіття.

— У такому разі, — серйозно відповів чоловік, — я принесу назад цей торт.

— Ви спочатку вислухайте мене, — наполягала Лавра.

— Треба почати з того, що мій батько був власником готелю «Червона риба» в Ладбері, а я працювала в барі.

— А я стільки разів дивувався, — сказав він, — чому в цій кондитерській панує такий християнський дух. [6] Натяк на те, що риба є одним із символів раннього християнства (прим. перекл.).

— Ладбері — це сонна, дрімуча діра в одному зі східних графств, і в «Червону рибу» приїжджали лише комівояжери, а ще заходили відпочити найогидніші люди, яких ви тільки можете уявити, та навряд чи зможете. Я маю на увазі малих лінивих людців, котрі ще мають на що жити, нічого не роблять, лише тринькають гроші в барах або роблять ставки на перегонах, вони погано одягнені, хоча справжній бідняк набагато кращий за них. Та навіть ці нещасні молоді негідники не надто часто відвідували наш дім. Двоє з них, котрі з’являлися частіше, були ще гірші за решту. Обоє грошовиті, в обох завжди ледачо-стомлений вигляд і розкішний одяг. Та я все ж шкодувала їх — мені видавалося, що вони внадилися до нашого малого невибагливого бару, тому що кожен з них мав невелику ваду, одну з тих, над котрими любить посміятися кожен селюк. Це навіть були не вади, а радше дивацтва. Один з них був на диво низький, чимось схожий на карлика або найменшого жокея. Зрештою, не мав нічого спільного з жокеєм, у нього була чорна голова, добре підстрижена борідка, яскраві очі, ніби у птаха, він дзвенів монетами в кишенях, подзенькував золотим ланцюжком від годинника й завжди надто старанно одягався — як джентльмен, щоб видаватися таким. Та його не можна назвати дурним — він був нероба і мав здібності до тих штучок, з котрих немає ніякої користи. Це були своєрідні фокуси: наприклад, робив феєрверк із п’ятнадцяти сірників, котрі запалювалися один за одним, або вирізав з банана кілька ляльок, що ніби танцювали. Його звали Ізидор Смайз, і я ніби зараз бачу його темне обличчя, так ніби він підходить до стійки й робить кенгуру з п’яти сигар.