Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Між срібним пасмом ранкового неба та блискучим зеленим морем пароплав причалив до берегів Англії та випустив на сушу рій людей. Той, за ким прямуватимемо, не вирізнявся серед них, та й не прагнув цього. У ньому ніщо не привертало уваги, хіба що святкова чепурність одягу не зовсім пасувала до ділової стурбованости погляду. Легкий сірий сюртук, білий жилет та сріблястий солом’яний капелюх із сіро-блакитною стрічкою підкреслювали смуглявий колір обличчя та чорну еспаньйолку, до котрої більше пасували би бриджі єлизаветинських часів. Прибулець курив сигару зі серйозністю нероби. Ніхто б і не подумав, що під сірим сюртуком — заряджений револьвер, під білим жилетом — посвідчення детектива, а під солом’яним капелюхом — одна з найрозумніших голів Европи. Це був сам Валантен, керівник паризького розшуку, найбільший детектив світу. А приїхав із Брюсселя для того, щоб упіймати найбільшого злочинця епохи.

Фламбо був в Англії. Поліція трьох країн врешті вистежила його, від Ґента до Брюсселя, від Брюсселя до Хук ван Холланда, й вирішила, що він поїде в Лондон, — у ці дні туди з’їхались католицькі священики й легко було загубитися в натовпі. Валантен ще не знав, кого він вдаватиме — дрібного церковного пішака або секретаря єпископа. Коли справа стосувалася Фламбо, ніхто нічого не знав.

Минуло багато літ відтоді, як цей геній крадіжок перестав тривожити світ і, як казали після смерти Роланда, на землі запанувала тиша. Та в кращі (тобто в гірші) часи Фламбо був відомий не менше, ніж кайзер. Ледь не кожного ранку газети сповіщали про те, що він уникнув відповідальности за скоєний злочин, тому що встиг здійснити новий, гірший від попереднього. Він був гасконцем, високим, сильним та сміливим. Про його жарти велетня розповідали легенди: якось він поставив слідчого сторчма, аби «прочистити йому мізки», іншого разу пробіг по Рю де Ріволі з двома поліцейськими під пахвою. Треба віддати йому належне — він застосовував свою силу лише для таких безкровних та принизливих для жертви справ. Фламбо ніколи не вбивав — лише крав, винахідливо та з розмахом. Кожна його крадіжка — тема для окремого оповідання. Це він заснував у Лондоні відому фірму «Тирольське молоко», в якої не було ні корів, ані доярок, ні бідонів, ані молока, зате були тисячі клієнтів. Він обслуговував їх дуже просто: переставляв під двері чужі бідони. Переважна більшість його афер була сміховинно проста. Кажуть, що якось уночі він перефарбував номери будинків на всій вулиці лише для того, щоб когось заманити в пастку. Саме він винайшов портативну поштову скриньку, котру вішав у тихих передмістях, у надії, що хтось кине туди пакунок або гроші. Він був прекрасним акробатом і, незважаючи на зріст, вискакував, як коник-стрибунець, і лазив по деревах не гірше за мавпу. Ось чому, розпочинаючи переслідування, Валантен чудово розумів, що в цьому випадку знайти злочинця — це ще не все.

Та як його бодай знайти? Ось над цим тепер і думав прославлений детектив.

Фламбо спритно маскувався, та він аж ніяк не зміг би приховати свого зросту. Якби пильний погляд Валантена зупинився на високій продавчині овочів, бравому гренадері або ж статній герцогині, він би негайно їх затримав. Та всі, кого зустрічав дорогою, були подібні на замаскованого Фламбо так само, як кіт на замасковану жирафу. Люди, котрі пливли з ним на пароплаві, не викликали підозр. А в поїзді з ним їхали лише шестеро — залізничник у службових справах, троє садівників середнього зросту, котрі сіли на другій станції, одна невисока вдова з ессекського містечка й католицький священик низького зросту з ессекського села. Коли детектив дійшов до нього, то ледь не розсміявся. Маленький священик віддзеркалював саму сутність цих східних місцин: його обличчя було кругле й пухке, як норфолкські галушки, очі — порожні й безколірні, як Північне море; він мав декілька коричневих пакунків, котрі ніяк не міг позбирати докупи. Поза сумнівом, Євхаристійний конгрес розбудив від провінційної сплячки багатьох таких священиків, сліпих і безпорадних, як викопані кроти. Валантен був скептиком, як і належить французу, і не любив священиків. Однак він їх шкодував, а цей викликав би жаль у будь-кого.