Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Його велика стара парасоля раз у раз падала на підлогу. Здавалося, що священик не має зеленого поняття, що робити з квитком, і з дурнуватою простотою пояснював усім і кожному, що мусить бути дуже обережним, тому що везе справжню срібну річ «із синіми камінцями» в одному зі своїх коричневих пакунків. Дивна суміш ессекської простакуватости й святої простоти цілу дорогу потішала Валантена, а коли доїжджали до Тоттенхема, священик ледве позбирав усі свої пакунки, вийшов і відразу повернувся за парасолькою. Детектив добродушно порадив йому не розповідати всім про срібну річ, якщо справді хоче її вберегти. Та з ким би не говорив Валантен, поглядом він шукав іншу особу — уважно дивився на всіх, бідних і багатих, чоловіків і жінок, зріст котрих перевищував шість футів. Зріст Фламбо був шість футів і чотири дюйми.

В усякому випадку, вийшовши на Ліверпуль-стріт, Валантен був упевнений, що не проґавив злодія. Він зайшов у Скотленд-ярд, повідомив про прибуття й домовився про допомогу, якщо вона йому знадобиться, потім запалив сигарету й пішов блукати Лондоном. Прогулюючись вуличками й площами в околиці Вікторії, Валантен раптом зупинився. Це була дивна й тиха площа. Типова для Лондона, вона вражала своєю неспдіваною тишею. Високі будинки довкола були багатими й водночас здавалися незаселеними, а в центрі зеленів газон, як острівець у Тихому океані. З одного боку площі будівлі були вищі, ніби своєрідний поміст. Рівний ряд будівлі по-лондонськи чарівно порушувала вітрина ресторану, котрий виглядав так, ніби добрів сюди із Сохо. Це був на диво привабливий заклад — і низькорослі декоративні дерева, й довгі біло-лимонні смугасті штори. Як буває в Лондоні, до будинку вели високі сходи, котрі нагадували пожежну драбину. Валантен зупинився, закурив і довго розглядав біло-жовті штори.

У дивах найбільш дивне те, що вони все-таки бувають. Кілька хмаринок на небі збираються разом і утворюють контур людського ока. Дерево вигинається знаком запитання саме тоді, коли ви в складній ситуації й не знаєте, що робити. Нещодавно я бачив і одне, й інше. Нельсон гине в момент перемоги, а чоловік на ім’я Вільямс випадково вбиває чоловіка на ім’я Вільямсон (подібне на синовбивство!). Коротше кажучи, інколи в житті трапляється збіг обставин, та пересічні люди на це не зважають. Як колись сказав Едгар По, мудрість повинна опиратися на непередбачуване.

Арістид Валантен був незбагненним французом, а французький розум — це лише розум. Він не був «думаючим механізмом», тому що ці безглузді слова висловлюють сучасний фаталізм та матеріялізм. Механізм — це лише механізм, він не вміє мислити. А Валантен був людиною з ясним і тверезим мисленням. Своїми чудовими перемогами поліцейський завдячував важкій праці, а також чистому та простому французькому способу світосприймання. Французи запалюють світ не парадоксами, а банальностями. Французи втілюють їх у життя — згадайте Французьку революцію. Та саме тому, що Валантен знав, що таке розум, він усвідомлював його межі. Лише той, хто не розуміється на моторах, спробує їхати без бензину; лише той, хто нічого не знає про розум, намагатиметься мислити без сильної, беззаперечної основи. Зараз сильної основи у Валантена не було. Він проґавив Фламбо в Норвічі, а в Лондоні той міг прикинутися ким завгодно: від високого жебрака у Вімблдоні до тамади в готелі «Метрополь». Коли Валантен нічого не знав, він використовував свій метод.

У таких випадках вдавався до нетрадиційних дій. Тоді, коли не міг прямувати шляхом розуму, холодно й продумано діяв усупереч йому. Він ішов не туди, куди потрібно, — не в банки, не в поліцейські відділки, не в підозрілі місця. Він систематично йшов не туди, куди варто було би, — стукав у незаселені будинки, прямував у глухий кут, пхався в провулки, закидані горами сміття, кружляв довкола знову й знову. Валантен пояснював свою дивакувату поведінку доволі логічно. Якщо у вас є ключ, то це хибний шлях, любив він казати, та якщо ключа немає — то це найкращий спосіб, тому що будь-яка випадковість або дивацтво, котре звернуло на себе увагу переслідувача, могло так само звернути увагу переслідуваного. З чогось потрібно почати, то чому ж не почати там, де хтось міг зупинитися? У високих сходах до ресторану, у тихому затишку ресторану було щось дивне, й інтуїція детектива підказала Валантену, що тут треба зупинитися. Він зайшов, сів за столик біля вікна й попросив чашку чорної кави.

Був пізній ранок, а він ще не снідав; залишки їжі на інших столах нагадали йому, що він зголоднів. Валантен замовив яйце-пашот, неуважно засолодив каву й продовжував думати про Фламбо. Пригадав, як Фламбо використовував для втечі манікюрні ножиці, пожежу, неоплачений лист без марки, а якось зібрав біля телескопа натовп, щоб подивитися на комету, котра нібито мала знищити світ. Вважав, що розум детектива не поступається розумові злочинця, і це була чиста правда. Та він чудово розумів незручність свого становища. «Злочинець — митець, детектив — критик», — сказав собі поліцейський з кривою посмішкою, повільно підніс чашку кави до уст і відразу ж швидко поставив на місце. Він усипав до кави сіль, а не цукор.

Читать дальше