Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Він раптово попрямував у ресторан, помічники пішли за ним. Усі всілися за невеликий столик, почали свій пізній ланч і час від часу поглядали на дірку в вікні. Вона все одно мало що могла пояснити.

— Бачу, у вас вікно розбите, — сказав Валантен до офіціянта, коли платив за ланч.

— Так, сер, — відповів лакей, уважно перераховуючи гроші, — чайові були щедрі. Офіціянт пожвавішав і навіть виструнчився.

— Так, сер, — сказав він. — Дуже дивно все це, сер.

— Справді? Може, й нам розкажете, — безтурботно промовив Валантен.

— Гаразд. Зайшли до нас двоє чоловіків у чорному, священики, — почав розповідати офіціянт, — до міста тепер багато священиків приїхало, ви ж знаєте. Замовили дешевий сніданок, тихенько так, знаєте, поснідали, і один з них заплатив і вийшов. А інший щось ніяк не міг позбирати свої речі. Я дивлюся й нічого не розумію: сніданок був дешевий, а заплатили вчетверо більше. «Ви забагато заплатили», — кажу до того, хто був біля дверей. А він мені так спокійно відповідає: «Так? Хіба?» «Так», — кажу, беру рахунок, ну, щоб йому показати, і… Я ледь не впав.

— А це ще чому? — запитав детектив.

— Ладен заприсягтися на семи Бібліях, що в рахунку було написано чотири шилінги. А тут дивлюся — написано чотирнадцять, і все тут.

— Справді? — вигукнув Валантен, повільно встаючи. — А потім що було?

— А той священик стоїть собі коло дверей, так, знаєте, безтурботно, й каже: «Вибачте, я, певно, помилився, але відразу заплачу й за вікно». «Яке вікно?» — питаю. А він мені: «А те, котре зараз розіб’ю», — та гарать парасолькою по шибці.

Всі троє слухачів зойкнули. Інспектор тихо запитав:

— Ми переслідуємо божевільного чи що?

А офіціянт тим часом продовжував, насолоджуючись смішною історією:

— Я кілька секунд був приголомшений, нічого не міг зрозуміти. А священик догнав свого приятеля, вони звернули за ріг. Потім дуже швидко пішли по Баллок-стріт, мені не вдалося їх упіймати, хоча я біг за ними з усіх сил.

— Баллок-стріт, — сказав детектив і помчав вулицею так само енергійно, як і таємнича пара, котру він переслідував.

Тепер їхня подорож продовжувалася поміж голих цегляних стін, котрі нагадували тунель; на вулиці було мало ліхтарів і так само мало освітлених вікон, здавалося, що все і всі повернулися до них спиною. Сутеніло, й навіть лондонському поліцейському важко було здогадатися, куди саме вони прямують. Однак інспектор був упевнений в тому, що раніше чи пізніше вони вийдуть на вересовий Луг у Хемпстеді. Раптом у темно-синіх сутінках, ніби ліхтар, засвітилося одне з вікон. Валантен зупинився перед малим яскравим магазинчиком, де продавали солодощі. Після хвилинної нерішучости він зайшов усередину, підійшов до яскравої ляди й цілком серйозно вибрав тринадцять шоколадних сигар. Роздумував, як розпочати розмову, та це йому не знадобилося.

Кістлява й доволі молода жінка, котра виглядала набагато старшою, уважно роздивлялася елегантного клієнта, але коли помітила біля дверей поліцейського в синьому мундирі, стрепенулася.

— О, — сказала вона, — якщо ви прийшли забрати пакунок, то я вже його відіслала.

— Пакунок? — повторив Валантен. Тепер настала його черга дивуватися.

— Я маю на увазі пакунок, котрий залишив той джентльмен, священик чи хто він там.

— Заради всього святого! — сказав Валантен і похилився вперед — його нетерплячість давалася взнаки. — Заради Бога, розкажіть детальніше.

— Ну, добре, — дещо невпевнено почала жінка, — священики зайшли сюди десь півгодини тому, купили м’ятних цукерок, побалакали трохи й пішли на Луг. Та буквально через мить один з них біжить назад і каже: «Я, здається, пакунок залишив!» Ну, я подивилася — нема ніде. А він каже: «Не переймайтеся, знайдете, то вишліть ось на цю адресу». І дав мені адресу та ще шилінг за роботу. Я ніби всюди дивилася, а тільки він вийшов, дивлюся ще раз — а пакунок лежить собі. От я й відіслала його, зараз адреси не пригадаю, десь у Вестмінстері. Та якщо в тому пакунку було щось важливе, то я й подумала, що поліція прийшла його забрати.

— Так воно і є, — коротко відповів Валантен. — Луг у Хемпстед недалеко звідси?

— Йдіть прямо хвилин з п’ятнадцять, — відповіла жінка, — і вийдете якраз до входу.

Валантен вискочив з магазинчика й побіг. Помічники неохоче підтюпцем попрямували за ним.

Вулиці, котрі вони минали, були вузькими й лежали в тіні будинків, тому, коли переслідувачі несподівано вибігли на велике пустище під відкритим небом, здивувалися, що вечірнє небо таке чисте й світле. Ідеальний купол синювато-зеленого неба відсвічував золотом поміж темних дерев і темно-фіолетової далини. Зеленкаві сутінки густішали, а на небі, немов кришталеві цятки, засвітилися одна чи дві зірки. Останній промінчик денного світла мерехтів, ніби золото, на вершинах пагорбів Хемпстеда, котрі прийнято називати Долиною Здоров’я. Святково вдягнені відвідувачі місцини ще не всі розійшлися — на лавках темніло кілька силуетів, а десь удалині було чути виски дівчат на гойдалках. Велич небес посилювала й затьмарювала велич людської вульгарности, і, дивлячись згори на цю місцину, Валантен урешті знайшов те, що шукав.