Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

— Я використовую їх у себе в помешканні, — сказав чорнобородий коротун, сміючись, — частково для реклами й частково для справжньої зручности. Чесне слово, всі оці великі механічні ляльки справді можуть принести вугілля або вино, або розклад руху швидше, ніж будь-який живий слуга, котрих я знав, тільки якщо ви не помилитеся в натисканні кнопок. Та я ніколи не заперечуватиму, в цієї прислуги також є свої недоліки.

— Справді? — промовив Енґус, — є щось, чого вони не вміють?

— Так, — холодно відповів Смайз, — вони не можуть сказати мені, хто підкидає ці листи до мого помешкання.

Автомобіль цього чоловіка також був малий і швидкий, як і його власник. Це був винахід Смайза, так само, як і домашня прислуга. Якщо він і був рекламним шарлатаном, то єдиним, хто свято вірив у свої вироби. Відчуття деякої крихітности й польоту зростало в міру того, як вони мчали довгою білою вулицею, минаючи повороти в блідому, але ще ясному передвечірньому світлі. Потім повороти стали ще крутішими й запаморочливими, вони піднімалися ніби по спіралі, як кажуть прихильники новітніх релігій. І насправді опинилися в тій частині Лондона, де вулиці настільки ж круті, як і в Единбурзі, а може, й живописніші. Підйом за підйомом, і особлива вежа, куди вони прямували, вивищувалася над ними, ніби єгипетська піраміда, позолочена промінням заходу сонця. Коли повернули за ріг і заїхали на вулицю, котра була вигнута півмісяцем і називалася Гімалая-Меншинз, все змінилося настільки раптово, ніби перед ними відчинилося вікно. Навпроти будинку, з іншого боку дороги, котра була викладена гравієм і нагадувала півмісяць, вони побачили кущі, схожі на огорожу саду, а нижче виднілася смуга води, щось на кшталт штучного каналу, котрий нагадував рів, що оточує фортецю. Коли автомобіль проїхався по дузі, вони помітили на розі чоловіка, який продавав смажені каштани, а далі, на іншому кінці дуги, Енґус зауважив тьмяно-синій одяг поліцейського, котрий повільно походжав вулицею. Окрім них, у цій приміській глушині не було ані душі, та Енґусові чомусь видалося, що вони відображають безмовну поезію Лондона. У нього з’явилося відчуття, ніби вони — герої якоїсь історії.

Малий автомобіль кулею підлетів до будинку, і з відчинених дверцят вискочив господар, ніби бомбовий снаряд. Він негайно розпитав високого швейцара із сяючою тасьмою і низького двірника в простенькому одязі, чи ніхто не шукав його апартаменти. Його переконали в тому, що ніхто й ніщо не з’являлося відтоді, як він востаннє розпитував про це. Лише тоді він і трохи збентежений Енґус у ліфті миттю доїхали аж на найвищий поверх.

— Увійдіть на хвилинку, — сказав задиханий Смайз. — Я хочу показати вам листи Велкіна. А потім біжіть за ріг і приводьте свого приятеля.

Він натиснув кнопку, сховану в стіні, і двері відчинилися.

Вхід вів у довгу простору приймальню, де були лише виставлені напоказ високі людиноподібні механізми, що стояли з обидвох боків, ніби манекени в кравецькій майстерні. Так само, як і манекени, вони були безголові, як і манекени, мали красиві, надто великі плечі й надмірно округлі груди, та, окрім цього, були подібні на людську постать не більше, ніж будь-який автомат людського зросту на зупинці. В автоматів було два великі гаки замість рук, щоб тримати підноси. Вони були пофарбовані в гороховий, яскраво-червоний або чорний колір, щоб легше їх розрізняти, а загалом це були звичайні автоматичні механізми і навряд чи хтось би захотів дивитися на них двічі. А в цій ситуації тим паче. Між двома рядами цих домашніх манекенів лежало щось цікавіше, аніж усі машини в світі, разом узяті. Це був білий обідраний клапоть паперу, на котрому виднілися каракулі, написані червоним чорнилом, і жвавий винахідник схопив його відразу ж, як тільки відчинив двері. Він без жодного слова віддав записку Енґусу. Червоне чорнило ще не висохло, у записці було написано: «Якщо ви бачилися з нею сьогодні, то я вас уб’ю».

Запанувала коротка тиша, і потім Ізидор Смайз тихо промовив:

— Не маєте бажання випити трохи віскі? Відчуваю, що мені не завадить.

— Дякую, я волів би, щоб тут якнайшвидше з’явився Фламбо, — понуро відповів Енґус. — Як на мене, то справа виглядає дуже серйозно. Я йду й негайно приведу його сюди.

— Ваша правда, — відповів Смайз з дивовижною бадьорістю. — Приведіть його найшвидше, як тільки зможете.

Коли Енґус зачиняв двері, то помітив, як Смайз натиснув кнопку і один із механічних слуг зрушив з місця й ковзнув по заглибленню в підлозі, тримаючи в «руках» піднос із карафкою і сифоном. Енґус відчув якесь занепокоєння, залишаючи малого чоловічка на поталу мертвим слугам, котрі оживають, як тільки зачиняються двері.