Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Він не встиг договорити, коли всі троє побачили незвичайну картину — великий поліцейський ніби випірнув з-за рогу й біг до них. Він відразу звернувся до отця Бравна.

— Ви маєте рацію, сер, — задихаючись, сказав він. — Тіло бідного містера Смайза щойно знайшли неподалік, у каналі.

Енґус обхопив голову руками й запитав:

— То він побіг униз і втопився?

— Присягаюся, він не виходив з дому, — сказав констебль, — і вже точно не втопився, тому що помер від сильного удару ножем у серце.

— І все-таки ви не бачили нікого, хто би заходив до будинку? — серйозно запитав Фламбо.

— Давайте зійдемо трохи вниз цією дорогою, — запропонував священик.

Коли вони зайшли за ріг, отець Бравн раптом вигукнув:

— Але дурень з мене! Я забув у поліцейського дещо запитати. Цікаво, чи вони знайшли світлий коричневий мішок.

— Чому світлий коричневий мішок? — здивувався Енґус.

— Тому що коли виявиться, що мішок був іншого кольору, то все доведеться з’ясовувати заново, — сказав отець Бравн, — а якщо мішок коричневий, то справу завершено.

— Приємно це чути, — з відвертою іронією промовив Енґус. — Наскільки я помітив, вона ще й не почалась.

— Ви повинні нам усе розповісти, — сказав Фламбо з дивною простотою, ніби дитина.

Вони йшли, несвідомо пришвидшуючи крок, вниз дугоподібною вулицею, і отець Бравн пожвавлено крокував попереду, зберігаючи мовчання. Врешті він відізвався з майже зворушливою сором’язливістю:

— Гаразд, побоююся, що все це може вам видатися надто прозаїчним. Ми завжди починаємо з абстрактних суджень, і цієї історії не вдасться розплутати, якщо не почати саме з них.

Ви колись помічали, що люди ніколи чітко не відповідають на те, про що ви запитуєте? Вони відповідають на те запитання, яке ви маєте на увазі або (як їм видається) можете мати на увазі. Припустімо, що якась леді гостює в іншої в заміському будиночку й запитує: «Чи тут хтось живе?» Господиня ніколи не відповість на це: «Так, дворецький, троє слуг, покоївка і т. п.», хоча покоївка може бути поруч у кімнаті або дворецький стоятиме позаду її крісла. Вона відповість: «Ні, тут ніхто не живе», маючи на увазі тих, хто міг би вас цікавити. Але, припустімо, коли лікар під час епідемії запитає її: «Хто живе в цьому домі?», то леді пам’ятатиме і про дворецького, і про покоївку, і про всіх інших. Так у всіх мовах — ви ніколи не отримаєте буквальної відповіді, навіть якщо вона буде правдивою. Коли ці четверо дуже чесних чоловіків стверджували, що ніхто не заходив до Меншинз, насправді вони не мали на увазі, що туди й справді ніхто не заходив. Вони мали на увазі, що туди не заходив ніхто, хто міг би вас зацікавити. А чоловік і зайшов до будинку, і вийшов звідти, та його ніхто не помітив.

— Людина-невидимка? — запитав Енґус, піднімаючи руді брови.

— З психологічного погляду, людина-невидимка, — відповів отець Бравн.

Через хвилину, може, дві він продовжував тим самим скромним голосом, ніби роздумуючи вголос:

— Звичайно, ви ніколи не думатимете про таку людину, поки серйозно не задумаєтеся про неї. Його розум саме на це й розраховував. Та я почав думати про нього після двох-трьох подробиць із розповіді містера Енґуса. По-перше, залишається фактом, що містер Велкін любив довгі прогулянки. І потім ця велетенська записка на вітрині. І ще, найважливіше, дві речі, про котрі згадувала молода леді, подробиці, які не могли бути правдивими.

— Не нервуйте, — поспіхом додав отець Бравн, помітивши, як шотландець раптом захитав головою, — леді вважала, що вони правдиві. На вулиці людина не може бути цілком сама за мить до отримання листа. Вона не може бути цілком сама на вулиці, коли починає читати щойно отриманий лист. Поруч, доволі близько, мусив бути ще хтось, і він зумів бути психологічно-невидимим.

— Чому хтось мусив стояти біля неї? — запитав Енґус.

— Тому що, — відповідав отець Бравн, — хтось мусив їй принести того листа, окрім поштового голуба, звісно.

— Ви справді маєте на увазі, — енергійно втрутився Фламбо, — що Велкін носив дівчині листи свого суперника?

— Так, — сказав священик. — Велкін носив дівчині листи свого суперника. Розумієте, він мусив.

— Ні, я більше не можу ось так стояти й слухати, — вибухнув Фламбо. — Хто цей приятель? Як він виглядає? Як зазвичай одягаються ці психологічно-невидимі особи?

— Він одягнений доволі красиво, в червоне, синє та золоте, — швидко й точно відповів священик. — І в цьому яскравому й навіть кричущому костюмі він входить у Гімалая-Меншинз, і на нього дивляться чотири пари очей; він холоднокровно вбиває Смайза і йде вниз вулицею з трупом у руках…