Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

— Преподобний отче! — зупинившись, вигукнув Енґус, — це у вас — маячня божевільного чи в мене?

— Ні, ви — не божевільний, — відповів отець Бравн, — просто не надто спостережливий. Ви не помітили такого чоловіка, як ось цей, наприклад.

Він швидко зробив три кроки вперед і поклав руку на плече звичайного листоноші, котрий поквапно й непомітно пройшов повз них у тіні дерев.

— Чомусь ніхто не помічає листонош, — замислено сказав отець Бравн. — А вони також мають свої пристрасті. І кожен з них має великий мішок, де легко можна сховати мале тіло.

Листоноша, замість того, щоб нормально повернутися, шарпнувся й упав на огорожу саду. Це був худий чоловік із світлою бородою й дуже ординарною зовнішністю, та коли він повернув своє перелякане обличчя, всі троє чоловіків були вражені його майже диявольською косоокістю.

Фламбо повернувся до своїх шабель, пурпурних килимів і перського кота, а на нього чекало багато справ. Джон Турнбул Енґус повернувся в кондитерську до дівчини, з котрою цей нерозсудливий молодий чоловік примудрявся надзвичайно комфортно проводити час. А отець Бравн упродовж довгого часу ходив засніженими пагорбами під зірками, розмовляючи з убивцею. Та ніхто ніколи не дізнається, про що.

Бурхливий вечір оливково-срібних кольорів переходив у ніч, коли отець Бравн, загорнувшись у сірий шотландський плед, дійшов до краю сірої шотландської долини й помітив дивний замок Гленджил. Замок був розташований біля ущелини, ніби в глухому куті, котрі бувають десь на краю світу. Замок мав зелений дах і гострі шпилі кольору морської хвилі, зроблені в стилі французьких або шотландських замків, котрі нагадують англійцям зловісні шпичасті капелюхи казкових чарівниць; соснові ліси довкола замку можна було порівняти з величезною чорною незліченною зграєю птаства. Цей пейзаж викликав у думках усіляку чортівню. Місце справді було сповите хмарами гордині, божевілля, якогось таємничого суму, що тяжіють над благородними домами Шотландії частіше, ніж над іншими нащадками людського роду. В крові у шотландців є подвійна доза отрути, котра зветься спадковістю: вони — аристократи, котрі вірять у свою родовитість, і кальвіністи, котрі вірять у своє посмертне приречення.

Священик на день вирвався, залишаючи справи в Глазго, щоб зустрітися зі своїм другом Фламбо, аматором-детективом, котрий у замку Ґленджил розслідував разом із детективом-професіоналом життя й причини смерти останнього з графів Ґленджил. Ця таємнича особа була останнім представником роду, котрий зумів вирізнитися доблестю, безумством і підступністю навіть серед похмурої шотландської знаті XVI століття. Ніхто не зайшов настільки глибоко в лабіринти честолюбства, як він, у незліченні палати брехні, збудовані довкола Марії, королеви шотландців.

Скоромовка, котру придумали в цих околицях, добре відображала причини й наслідки їхніх відвертих махінацій:

Упродовж багатьох століть у цьому замку не було пристойного лорда. В часи вікторіянської епохи здавалося, що їхні дивацтва вичерпалися. А от останній з Ґленджилів підтримав родову традицію, зробивши те, що йому залишалося. Він зник. Я не маю на увазі, що він виїхав, ні. Згідно з усіма підрахунками він постійно був у своєму замку, якщо взагалі існував. А згідно з записами в церковних книгах і в червоній книзі знаті він таки існував, та ніхто не бачив його особисто.

Якщо ж хтось його й бачив, то лише самотній слуга, щось середнє між конюхом і садівником. Він був такий глухий, що ділові люди вважали його німим, а більш проникливі стверджували, що він — недоумок. Виснажений рудоволосий селянин з чітко вираженою щелепою, впертим підборіддям і надзвичайно блакитними очами звався Ізраель Ґав. Здавалося, він живе сам-один у цьому безлюдному маєтку. Але енергійність, з якою копав картоплю, і регулярність, з якою зникав у кухні, давали підстави вважати, що справді прислуговує господареві; та дивний граф постійно ховався в замку. Якщо би суспільство зажадало інших доказів, то на всі запитання слуга вперто відповідав, що графа немає вдома. Якось уранці до замку викликали місцевого старосту й пастора (родина Ґленджил належала до пресвітеріянської спільноти). Вони з’ясували, що садівник, конюх і кухар в одній особі став ще й трунарем, запакував тіло свого родовитого господаря в труну й поховав. Що відбулося після цієї події, ніхто до ладу не знав, поки через два-три дні туди не прибув Фламбо. А тіло графа Ґленджила (якщо це було його тіло) в цей час покоїлося на маленькому кладовищі на пагорбі.