Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

— Що ви хочете сказати? — вимогливо запитав лондонський інспектор.

— Я хочу сказати, — відповів священик, і його голос залунав голосніше, ніж ревіння грози, — я хочу сказати, що зараз сам диявол сидить на верхівці вежі цього замку й реве, як сто слонів, і ревіння його подібне до того, котре описане в Одкровенні. По суті, йдеться про чорну магію.

— Чорна магія, — тихо повторив Фламбо. Він був надто освічений, щоб вірити в такі речі. — А що тоді означають інші дивні речі?

— Ай, напевно, якусь гидоту, — нетерпляче відповів отець Бравн. — Мені звідки знати? Наскільки здогадуюсь, всі конюшні розташовані внизу? Можливо, тютюн і бамбукова палиця потрібні для тортур. Можливо, ці божевільні їдять після цього віск і сталеві деталі. Можливо, з графіту виробляють якийсь сильний наркотик. Ми найшвидше зможемо розгадати цю таємницю на пагорбі, на кладовищі.

Його приятелі не надто розуміли, про що ж ідеться, та слухняно прямували за ним на пагорб, а вечірній вітер ударяв у їхні обличчя. Проте вони слухняно йшли, як автомати; Кревен тримав у руці сокиру, а в кишені у нього лежало доручення. Фламбо взяв масивну лопату дивного садівника; отець Бравн узяв маленьку позолочену книгу, з котрої вирізали Боже ім’я.

Стежка на кладовище була коротка і звивиста, однак у таку вітряну погоду вона видавалася заплутаною й довгою. Куди сягав погляд, їх супроводжували сосни, що від вітру схилялися в один бік. І цей поклін видавався велетенським і марним, так ніби все це відбувалося на безлюдній планеті. У сірувато-синьому лісі лунала пронизлива пісня вітру, як антична печаль давніх язичників. У шумі листя вчувалися дивні голоси останніх поганських богів, котрі поневірялися й блукали у цьому дивному лісі та ніяк не могли віднайти дороги на небо.

— Розумієте, — тихо, але спокійно промовив отець Бравн, — шотландці ще до Шотландії мали дуже цікаву долю. Зрештою, вона й тепер цікава. Та в доісторичні часи шотландці справді вірили в демонів. І саме тому, — привітно завершив він, — так швидко прийняли пуританське богослов’я.

— Мій друже, — Фламбо обурено повернувся до отця Бравна, — що має означати оця вся маячня?

— Мій друже, — також серйозно відповів отець Бравн, — справжні релігії мають одну важливу рису — матеріялізм. Самі розумієте, сатанізм — це справжня релігія.

Вони вийшли на лісисту верхівку пагорба — одну з небагатьох галявин розбурханого лісу. Огорожа, частково дерев’яна, а частково дротяна, скреготала від вітру, ніби повідомляючи їм, де проходить межа кладовища. Інспектор Кревен підійшов до кута могили, Фламбо поставив лопату і сперся на неї; вони обоє тремтіли від вітру, так само, як і дерев’яно-дротяна огорожа. В ногах могили ріс високий сріблясто-сірий чортополох. Раз чи двічі, коли вітер зривав колючу кульку, Кревен злегка відскакував, ніби це було небезпечно.

Фламбо встромив лопату в траву, що свистіла від вітру, і далі, у мокру землю. Потім зупинився і сперся на лопату, як на ціпок.

— Продовжуйте, — м’яко сказав священик. — Ми лише хочемо знайти правду. Чого ви боїтеся?

— Я боюся її знайти, — відповів Фламбо.

Лондонський детектив відізвався високим голоском, котрий йому особисто видавався бадьорим:

— Я от дивуюся, чому він так ховався від усіх. Думаю, йдеться про щось огидне. Може, він був прокажений?

— Або ще щось гірше, — сказав Фламбо.

— Про що ви подумали? Що може бути гіршим від прокази? — підтримував розмову детектив.

— Поняття не маю, — відповів Фламбо.

Він якийсь час мовчки стояв і дивився на могилу, врешті приглушено сказав:

— Боюся, це хибний крок.

— Ви ж знаєте, у нас є дозвіл, — тихо сказав отець Бравн, — нам усе вдасться.

Фламбо почав енергійно копати, хоч надворі вже було темно. Та вітер встиг відігнати важкі сірі хмари, що вкривали навколишні пагорби. Чоловік показав на сірі поля, слабо освітлені зорями, перш ніж відгорнув землю з грубо обтесаної труни. Кревен підійшов уперед, тримаючи сокиру, зачепився за чортополох, але не відступився. Він працював майже з такою ж енергією, як і Фламбо, поки вони не підважили кришку й не вийняли її з ями.

— Це ж чоловік, — сказав Кревен, так ніби очікував побачити щось інше.

— У нього, — низьким і дивним голосом запитав отець Бравн, — у нього все на місці?

— Та ніби так, — сухо відповів офіцер, похмуро оглядаючи тіло в труні. — Зачекайте хвилинку…

Важка постать Фламбо мимоволі здригнулася.

— Та що там таке? Я зараз теж почну вигадувати невідомо що, — вигукнув він. — Чому все не може бути добре? Що діється з людьми на цих холодних пагорбах? Напевно, це через цю темряву, через те, що тут усе безглуздо повторюється — всі ці дерева і цей древній жах перед незвіданим! Це все подібне на сон атеїста. Сосни й знову сосни, мільйони сосен. Та це просто…