Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

— Мій друже, — похмуро сказав Фламбо, — краще будьте обережнішим зі мною й пам’ятайте, що зовсім недавно я був злочинцем. Велика перевага в тому, що завжди всю історію я моделював самостійно і якомога швидше здійснював її. Я — француз і надто нетерплячий для того, щоб бути детективом. Усе своє життя, чи це добре чи ні, я діяв відразу. Я призначав дуель на наступний ранок, я завжди негайно сплачував рахунки, я ніколи не зволікав з візитом до дантиста.

Файка випала з рота отця Бравна й розбилася на три частини. Він стояв і лупав очима, як ідіот.

— Господи! Ну я й стара ріпа! — повторював він. — Господи! Ну й стара ріпа!

І він розсміявся, похитуючи головою.

— Дантист! — повторив він. — Шість годин духовної прірви, а все тому, що я не згадав про дантиста! Як усе просто, яка чудова й мирна думка! Друзі, цієї ночі ми були в пеклі, та зараз прокинулося сонце, співають птахи й згадка про дантиста розраджує цей світ.

— Я ось зараз докопаюся до суті! — закричав Фламбо, кидаючись уперед. — Навіть якщо мені доведеться застосувати тортури інквізиції!

Отець Бравн придушив у собі бажання потанцювати довкола сонячної галявинки й жалісно, ніби дитина, закричав:

— Ой, та бодай трохи дозвольте мені побути дурним. Ви не знаєте, як мене все це мучило. А тепер ось я зрозумів, що в цій справі немає гріха. Є лише мале божевілля, але хто про це пам’ятатиме?

Він повернувся довкола себе й серйозно подивився на всіх.

— У цій справі немає злочину, — сказав він. — Це радше історія про дивну, викривлену чесність. Можливо, ми зіткнулися з єдиною людиною на землі, котра не взяла нічого поза тим, що їй належить. Це історія про дику життєву логіку, котра є майже релігією цієї людини.

Стара скоромовка про родину Ґленджил:

— це правда, а не лише метафора. Тут ідеться не лише про прагнення багатства — вони справді колекціонували золоті орнаменти й позолочений посуд. Правдою є й те, що у них була манія скуповування та збирання золота. А тепер у цьому світлі погляньмо на все, що ми знайшли в цьому замку. Діяманти без перснів, свічки без підсвічників, стрижні без олівців, годинникові механізми без годинників. І, як би це дико не лунало, молитовники без імени Божого й ореолів, тому що в старовинних молитовниках їх робили зі справжнього золота.

Видавалося, що, коли пролунала ця невірогідна правда, сад посвітлішав, а трава зробилася зеленішою. Фламбо взяв цигарку, а його приятель продовжував:

— Золото взяли, але не вкрали. Злодії ніколи б не залишили такої таємниці. Вони взяли б і тютюн з табакерками, і стрижні разом з олівцями, і все інше. А ми маємо справу з людиною, в котрої особлива совість, та все ж це — совість. Сьогодні вранці я знайшов у городі божевільного мораліста й почув від нього ось цю історію.

Останній лорд з роду Ґленджил, сер Арчибальд, був найкращим з усіх, хто колись народжувався в цьому замку. Та його запекла доброчесність перетворилася в мізантропію. Думка про нечесність своїх предків змусила його підозрювати, що всі довкола — неправедні. Він особливо ненавидів філантропію або доброчинність і поклявся, що якщо знайде когось, хто бере лише своє, то віддасть такій людині все золото Ґленджилів. Він кинув виклик усьому людству й замкнувся від усього світу, навіть не очікуючи відповіді. Та одного дня якийсь глухий чоловік з далекого села приніс йому телеграму, і Ґленджил заради жарту дав йому новий фартінґ. Точніше, він так думав, та пізніше додивився, що насправді дав соверен. Сер Арчибальд почав роздумувати, чи цей селянин виявиться жадібним чи ні, чи є у ньому щось злодійське, чи він все-таки продемонструє чесність. Хто він? Сноб, котрий шукає винагороди?.. Посеред ночі лорд Ґленджил почув стукіт (а жив сам), і йому довелося піти відчиняти двері глухому ідіотові. Той приніс не соверен, а рівно дев’ятнадцять шилінгів одинадцять пенсів і три фартінґи решти.

Така дика точність вогнем пропекла божевільний розум лорда. Він так довго шукав чесну людину і врешті знайшов. Він написав новий заповіт, до речі, я його бачив. Він взяв до себе молодого букваліста у свій величезний і занедбаний будинок. Той став його слугою і, згідно з забаганкою старого лорда, спадкоємцем. Що б там не розуміло це дивне створіння, та воно чудово збагнуло дві ідеї-фікс свого господаря. По-перше, літера закону — це все. По-друге, золото Ґленджилів належить йому. Оце і все. Все дуже просто. Він обдер дім із золота, але не взяв більше нічого, навіть дрібки тютюну. Він обдер золото зі старих зображень і був задоволений, що вони залишилися незіпсованими. Все це я розумів. Я от тільки не зрозумів про череп. Я занепокоївся, коли побачив цю голову посеред грядки з картоплею. Та Фламбо згадав про дантиста, і все стало зрозуміло. Слуга покладе череп у могилу, коли зніме золоту коронку.