Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

Коли отець Бравн пройшов крізь похмурий сад і увішов у тінь замку, хмари згущувалися й у вологому повітрі запахло грозою. На фоні останнього пасма зеленкаво-золотистого вечірнього неба він побачив чорний людський силует — це був чоловік у циліндрі з великою лопатою на плечі. Таке поєднання нагадувало церковного сторожа або могильника, та отець Бравн пригадав розповіді про глухого слугу, котрий копає картоплю, і все зрозумів. Він непогано знав шотландських селян, їхню респектабельність і те, що вони здатні одягнути чорний вечірній одяг для офіційного прийому; також знав їхню економність і те, що й години не витратять марно. Навіть те, як цей чоловік прискіпливо придивлявся до священика, можна було пояснити їхньою недовірливістю та почуттям обов’язку.

Вхідні двері відчинив особисто Фламбо, а поруч стояв худорлявий сивий чоловік. Це був інспектор Кревен зі Скотленд-Ярда. У вітальні майже не було меблів, лише бліді обличчя диких предків графа глузливо дивилися на гостей із настінних портретів.

Коли отець Бравн пройшов у наступну кімнату, то побачив, що всі вже сидять за довгим дубовим столом, на котрому лежать якісь папери, сигари й пляшки з віскі. Решту столу заповнювали надзвично дивні речі: купа розбитого скла, висока гірка коричневого пилу, дерев’яна палиця і т. д.

— Виглядає на те, що у вас тут геологічний музей, — сказав отець Бравн, сідаючи на запропоноване місце й повернувши голову в бік дивних предметів.

— Це радше психологічний музей, а не геологічний, — відповів Фламбо.

— Заради Бога, — сміючись, вигукнув детектив-поліцейський, — не треба цих довгих слів!

— Ви недолюблюєте психологію? — запитав Фламбо з дружнім здивуванням. — Вона ще стане нам у пригоді.

— Я щось не зовсім розумію, — відповів поліцейський.

— Гаразд, — рішуче сказав Фламбо, — про лорда Ґленджила нам відомо лише те, що він був маніяком.

Чорний силует слуги в циліндрі та з лопатою мигнув за вікном. Отець Бравн пасивно подивився й промовив:

— Я, звичайно ж, розумію, що це був трохи дивакуватий чоловік, інакше він не поховав би себе живцем у цьому маєтку й не наказав би так швидко поховати своє тіло після смерти. Та чому ви вирішили, що він божевільний?

— Ви спочатку послухайте, що в цьому будинку знайшов містер Кревен.

— Подайте мені свічку, — відізвався містер Кревен, — стемніло.

— А свічок ви не знайшли серед усіх цих скарбів? — посміхаючись, запитав отець Бравн.

Фламбо підняв серйозне обличчя й уважно подивився на свого приятеля.

— Це також дивно, — сказав він. — Двадцять п’ять свічок і жодного підсвічника.

Темніло доволі швидко, раптово здійнявся вітер. Священик підвівся й пішов до тієї частини столу, де лежали воскові свічки й інші дивні знахідки. Проходячи біля коричневого пилу, він голосно чхнув.

— Ох-хо-хо! Та це ж тютюн для нюхання.

Він узяв одну зі свічок, обережно запалив її, повернувся і вставив у пляшку з-під віскі. На перетязі полум’я свічки мерехтіло, ніби прапорець. З усіх боків замку на багато миль довкола шуміли чорні сосни, ніби море билося об скелі.

— Я можу прочитати ввесь перелік знайдених речей, — серйозно почав Кревен і взяв один із аркушів. — Під час інвентаризації ми побачили, що маєток запустів, лише в одній-двох кімнатах хтось скромно жив. І цей мешканець зовсім не слуга на ім’я Ґав. Отож ми знайшли:

по-перше, дуже багато коштовного каміння, переважно — діяманти, і всі без бодай якоїсь оправи. Звичайно, це природно, що у Ґленджила були родинні коштовності, але їх зазвичай вправляють у золото або срібло. А в цьому домі їх, напевно, носили в кишенях, як мідяки.

По-друге, багато, дуже багато нюхального тютюну, не в табакерках і навіть не в мішечках, а просто на буфеті, каміні, піяніно — всюди. Це виглядає так, ніби господареві важко було сягнути в кишеню або підняти кришку.

По-третє, де-не-де ми знайшли кілька малих купок дрібних металевих частинок, коліщаток, пружинок і т. п. Виглядає на те, що тут розібрали кілька механічних іграшок.

По-четверте, воскові свічки, котрі потрібно вставляти в пляшки, тому що більше немає куди.

А тепер я хочу звернути вашу увагу на те, що все це доволі дивно й ми не очікували нічого подібного. Основна загадка була нам відома: ми знали, що з останнім графом з цього роду щось не так. Ми прийшли сюди, щоб довідатися, чи він тут справді жив, чи справді помер і який стосунок до всього цього має оте рудоволосе опудало, котре й поховало графа. Спробуймо уявити собі найгірше, що тільки можна уявити, щось найбільш дике й театрально-мелодраматичне. Можна припустити, що слуга справді вбив свого господаря або що граф насправді живий, або слуга — це справжній граф, а в могилі спочиває тіло справжнього Ґав. Уявімо будь-який хід подій, як у трагедіях Вілкі Коллінза, та ми все одно не зможемо пояснити, чому свічки без підсвічників або чому підстаркуватий джентльмен з аристократичної родини брав нюхальний тютюн просто з фортепіяно. Суть цієї історії можна собі уявити, а от деталі доволі таємничі. Людський розум не спроможний пов’язати між собою тютюн, діяманти, воскові свічки й розібраний годинниковий механізм.