Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

Доріс знову захихотіла. Їй подобався і обід, і Еґґ. «Можливо, вона і з вищого світу, – подумала Доріс, – але вона нічого з себе не вдає. Вона така, яка є».

Завоювавши симпатію Доріс, Еґґ легко перевела розмову на її роботодавицю.

– Мені постійно здається, – сказала дівчина, – що місіс Дейкез часто показує кігтики, чи не так?

– Вона нікому з нас не подобається, міс Літтон-Ґор, це факт. Але вона, безумовно, розумна, знає, як вести бізнес, на відміну від тих леді з вищого світу, які відкривають ательє і лишаються ні з чим, бо в них обшиваються їхні друзі й не платять. Вона просто залізна леді, хоча, скажу вам, справедлива і в неї хороший смак, вона знає, що до чого, і вміє вмовляти людей купувати саме те, що їм личить.

– Мабуть, вона купу грошей заробляє?

В погляді Доріс зблиснуло щось дивне.

– Не мені плітки розводити…

– Звісно ні, – сказала Еґґ, – продовжуйте.

– Але якщо хочете знати, фірмі недалеко до банкрутства. До мадам приходив якийсь джентльмен, єврей, і щось там таке було – коротше кажучи, я думаю, що вона позичила в нього грошей, сподіваючись, що торгівля пожвавиться, але тепер вона ще глибше в боргах. Чесно, міс Літтон-Ґор, часом вона має просто жахливий вигляд. Розпачливий. Я і не уявляю, яка вона без свого гриму. Думаю, вона не спить ночами.

– А що її чоловік?

– Дивний фрукт. Я б сказала, нещасливий квиток. Але ми рідко його бачимо. Інші дівчата зі мною не згодні, але я думаю, вона досі до нього прив’язана. Звісно, про них кажуть багато гидких речей…

– Наприклад? – запитала Еґґ.

– Ну, я не хочу такого повторювати. Сама я ніколи в це не вірила.

– Ну звісно ні. То що ви говорили?..

– Ну, дівчата подейкували, що був якийсь молодий хлопець. Дуже багатий і до того ж безхарактерний. Не пришелепуватий, якщо ви розумієте, про що я, а просто ні риба ні м’ясо. Мадам обробляла його як могла. Він міг би все виправити – уже був на все готовий, – аж раптом його відправили в морський вояж.

– Хто відправив? Лікар?

– Так, якийсь з Гарлі-стріт. Здається, той самий, якого вбили в Йоркширі. Отруїли начебто.

– Сер Бартолом’ю Стрендж?

– Так, він. Мадам була тоді в нього на прийомі. Ми потім із дівчатами жартували, мовляв, це вона прикінчила його, щоб помститися. Ну ми, звичайно, просто жартували …

– Ясна річ, – сказала Еґґ. – Дівчачі жарти. Я розумію. Знаєте, а мені теж здається, що місіс Дейкез схожа на вбивцю – така жорстка, без докорів сумління.

– Так, з нею складно, і в неї такий скажений характер. Коли вона зривається, ми всі ховаємося по кутках. Кажуть, чоловік її боїться – воно й не дивно.

– А ви ніколи не чули, щоб вона називала прізвище Беббінґтон чи говорила щось про Ґіллінґ? Це в Кенті.

– Та ні, не пригадую такого.

Доріс глянула на годинник і зойкнула.

– Господи, люба, я мушу йти, бо спізнюся.

– До побачення, і дуже дякую, що погодилися зі мною поговорити.

– Було приємно поспілкуватися. На все добре, міс Літтон-Ґор. Сподіваюся, стаття матиме успіх. Я чекатиму на неї.

«А даремно, дівчинко», – подумала Еґґ, замовляючи рахунок.

Потім, підвівши риску під тим, що мало бути тезами для статті, вона записала в блокнотику:

Синтія Дейкез. Імовірно має фінансові проблеми. Характер, за відгуками, «скажений». Пліткують, що вона мала роман із молодиком (багатим), але Бартолом’ю Стрендж відправив того у вояж. На згадку про Ґіллінґ і про те, що Беббінґтон міг її знати, ніяк не відреагувала.

«Не надто багато, – подумала Еґґ. – Можливо, тут є мотив для вбивства сера Бартолом’ю, але не достатньо вагомий. Мабуть, мсьє Пуаро зможе зробити певні висновки з цієї інформації. А я не можу».

Проте Еґґ мала ще один номер у сьогоднішній програмі. Після обіду вона поїхала до Сент-Джонз-гаусу, де жили Дейкези. То був новий будинок із надзвичайно дорогими квартирами. На вікнах висіли розкішні горщики з квітами, а біля дверей стояли портьє у таких шикарних формах, що їм могли б позаздрити іноземні генерали.

Еґґ не заходила всередину. Вона гуляла сюди-туди на протилежному боці вулиці. Дівчина порахувала, що за годину находила, певно, декілька кілометрів. Було пів на шосту.

Потім до будинку під’їхало таксі, і з нього вийшов капітан Дейкез. Еґґ дала йому три хвилини, а потім перейшла дорогу й зайшла всередину.

Вона натиснула дзвінок квартири номер 3. Дейкез сам відчинив двері. Він саме знімав пальто.

– О, – сказала дівчина, – вітаю. Ви ж мене па м’ятаєте? Ми зустрічалися в Корнуоллі, а потім у Йоркширі.