Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

Вона схилила голову і всміхнулася тією повільною чарівною посмішкою, яка завжди спрацьовує.

Містер Саттертвейт подумав собі: «Прекрасне створіння».

Вголос він сказав:

– Зізнаюся, леді, смерть Бартолом’ю Стренджа дуже мене цікавить. Як ви, певно, знаєте, я мав із таким справу раніше… – Він скромно замовк, сподіваючись, що міс Саткліфф підтвердить, що їй відомо, чим він займався. Однак вона просто запитала:

– Скажіть, чи є правда в словах тієї дівчини?

– В яких словах якої дівчини?

– Тієї Літтон-Ґор. Тієї, що так захоплюється Чарльзом. (Нащо цей мерзотник так поводиться?!) Вона гадає, що того милого старигана в Корнуоллі теж убили.

– А ви що думаєте?

– Ну, взагалі-то все відбулося один в один… Вона розумна дівчина, знаєте. Скажіть мені, Чарльз серйозно до неї ставиться?

– Думаю, ваша думка в цьому разі важить більше за мою, – сказав містер Саттертвейт.

– Який ви стриманий, аж нудно, – вигукнула міс Саткліфф. – Ну а я, – вона зітхнула, – взагалі не стримана…

Жінка стрепенула віями.

– Я досить добре знаю Чарльза. І непогано знаю чоловіків. І мені здається, що він збирається пустити коріння. Навколо нього сяє ореол доброчесності. Незабаром він здасться й одружиться – так я це бачу. Які нудні стають чоловіки, коли вирішують осісти! Втрачають увесь свій шарм.

– Я часто замислювався над тим, чому сер Чарльз не одружився, – зізнався містер Саттертвейт.

– Мій любий, він ніколи не хотів одружуватися. Він був не з тих чоловіків, які шукають шлюбу. Але він був дуже привабливим чоловіком… – Вона зітхнула. Очі її мерехтіли, коли вона глянула на Саттертвейта. – Ми з ним колись… ну, нащо заперечувати те, про що відомо всім? Було добре тоді… ну і до того ж ми й досі близькі друзі. Думаю, саме тому юна Літтон-Ґор так скажено на мене дивиться. Вона підозрює, що в мене романтичні почуття до Чарльза. А чи є вони? Можливо. Але в будь-якому разі, на відміну від своїх друзів, я ще не написала мемуарів з подробицями своїх романів. Дівчині не сподобалося б написане. Вона була б у шоці. Сучасних дівчат легко шокувати. От її мати не здивувалася б. Усі ці милі жінки середньовікторіанської епохи. Кажуть так мало, але думають завжди найгірше…

Містер Саттертвейт відповів:

– Думаю, ви маєте рацію, коли підозрюєте, що Еґґ Літтон-Ґор вам не довіряє.

Міс Саткліфф насупилася.

– Навіть не знаю, можливо, я просто трішечки заздрю їй… Ми, жінки, як ті кішки. Дряп-дряп, няв-няв, мур-мур…

Вона залилася сміхом.

– А чому сер Чарльз не прийшов розпитати мене в цій справі? Певно, йому заважають почуття? Він, мабуть, думає, що я винна… А я винна, містере Саттертвейте? Що скажете?

Акторка підвелася і простягнула руку.

– Усім пахощам аравійським не відбити цього запаху в цієї маленької руки! [22] Вільям Шекспір, «Макбет», дія п’ята, сцена 1 (пер. Б. Тена, за участю В. Гуменюка).

Вона замовкла.

– Ні, я не леді Макбет. Мій репертуар – комедії.

– До того ж у вас немає мотиву, – додав містер Саттертвейт.

– Це правда. Я любила Бартолом’ю Стренджа. Ми були друзями. У мене не було причин усувати його з дороги. Я б краще допомогла вам зловити злочинця. Скажіть, якщо я можу чимось допомогти.

– Я так розумію, міс Саткліфф, ви не бачили і не чули нічого, що могло б якось допомогти слідству?

– Нічого, окрім того, що я вже розповіла поліції. Розумієте, всі гості щойно приїхали. Він помер у перший вечір прийому.

– А що скажете про дворецького?

– Я його майже не бачила.

– Можливо, хтось із гостей поводився дивно?

– Ні. Хоча цей хлопець, як його? Мендерз? Він з’явився досить неочікувано.

– А сера Бартолом’ю Стренджа здивувала його поява?

– Так, гадаю, що так. Перед вечерею він сказав мені, що це дивний новий спосіб битися в розчинені двері. «Тільки от у моєму випадку постраждали не двері, а стіна», – так він сказав.

– Сер Бартолом’ю був у доброму гуморі?

– В дуже доброму!

– А що це за таємний хід, про який ви розповіли поліції?

– Думаю, він десь у бібліотеці. Сер Бартолом’ю обіцяв мені його показати, але не встиг.

– А як розмова вийшла на цю тему?

– Ми обговорювали старий горіховий письмовий стіл, який він нещодавно купив. Я запитала, чи є там таємна шухлядка. Сказала, що обожнюю їх. Що це моя маленька пристрасть. А він мені на те: «Ні, здається, таємної шухлядки у столі немає, чи мені про неї невідомо, але в цьому будинку є таємний хід».

– А він не згадував про свою пацієнтку, місіс де Рашбріджер?