Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

– А як же наклеп?

– Все буде добре, сере Чарльзе. Люди ніколи не впізнають себе. – Вона захихотіла. – Принаймні в тому разі, коли авторка, як ви сказали, безжальна.

– Ви хочете сказати, що в усіх нас роздуте уявлення про самих себе і що ми не впізнаємо правди, якщо її показують цілком відверто? Я мав рацію, міс Віллз, ви жорстока жінка.

Міс Віллз знову захихотіла.

– Вам нема чого боятися, сере Чарльзе. Жінки зазвичай не жорстокі до чоловіків. Хіба що до якось конкретного чоловіка. Жінки жорстокі лише до жінок.

– Тобто ви встромили ножа свого аналітичного мислення в серце котрійсь із жінок. Цікаво, якій же? Хоча мені неважко буде здогадатися. Синтію, скажімо, часто недолюблюють.

Міс Віллз нічого не відповіла. Лише продовжувала всміхатися. Якось по-котячому.

– А ви сама пишете чи диктуєте?

– О, я пишу, а потім віддаю друкувати.

– Вам слід завести секретарку.

– Можливо. А у вас досі працює ця метка міс? Міс Мілрей, так?

– Так, міс Мілрей досі в мене працює. Вона від’їздила доглядати маму, але тепер повернулася. Дуже кваліфікована жінка.

– І мені так здалося. Можливо, трохи імпульсивна.

– Імпульсивна? Міс Мілрей?

Сер Чарльз витріщився на драматургиню. Імпульсивна – останній епітет, який він вжив би до міс Мілрей.

– Ну, час від часу, можливо, – мовила міс Віллз.

Картрайт похитав головою.

– Міс Мілрей – справжній робот. На все добре, міс Віллз. Пробачте, що потривожив вас, і не забудьте повідомити поліцію про ту штуку.

– Про родимку на правиці дворецького? Ні, я не забуду.

– Що ж, до побачення. Секундочку. На правиці? Ви щойно казали, що родимка була на лівій руці.

– Серйозно? Як дивно з мого боку.

– То на якій же руці родимка?

Міс Віллз насупилася й напівзаплющила очі.

– Дайте подумати. Я сиділа отак, а він… вам не важко буде, сере Чарльзе, передати мені отой мідний таріль, так, ніби це овочевий гарнір? З лівого боку.

Сер Чарльз подав їй страшне побите мідне дещо, як його й попросили.

– Капусти, мадам?

– Дякую, – відказала міс Віллз. – Тепер я впевнена. То був лівий зап’ясток, як я і сказала спершу. Який сором.

– Та ні, ну що ви, – промовив Картрайт. – Ліве та праве часто плутають.

Він утретє попрощався. Причиняючи двері, він озирнувся. Міс Віллз не дивилася на нього. Вона лишилася стояти там, де він її залишив, вдивляючись у вогонь зі зловтішною посмішкою.

Сер Чарльз здригнувся.

«Цій жінці щось відомо, – сказав він собі. – Клянуся, вона щось знає. І не каже… Але що, в біса, вона знає?»

В офісі «Панів Спаєра і Росса» містер Саттертвейт попросив про зустріч з Олівером Мендерзом і передав свою візитівку.

Його провели до невеличної кімнати, де за письмовим столом сидів Олівер.

Молодик підвівся і потиснув Саттертвейтові руку.

– Добре, що ви навідалися до мене, сер, – сказав він.

В тоні його чулося: «Я мушу так сказати, хоча насправді мені страшенно нудно».

Містера Саттертвейта, однак, не так просто було відлякнути. Він сів, задумливо висякався й, визираючи з-за краю носовичка, запитав:

– Бачили ранкові новини?

– Ви про фінансову ситуацію? Ну, долар…

– Я не про долари, – перебив його Саттертвейт. – Про смерть Беббінґтона. Результати ексгумації в Лумуті. Священика отруїли нікотином.

– А, це, так, я бачив. Наша невтомна Еґґ буде рада. Вона від самого початку вважала, що це вбивство.

– Але вас це не цікавить?

– В мене не такі кровожерливі смаки. І взагалі вбивства, – молодик стенув плечима, – це так жорстоко й невигадливо.

– Не завжди, – заперечив містер Саттертвейт.

– Ні? Ну, можливо.

– Залежить від того, хто його скоїв. От якби вбивство скоїли ви, то зробили б це дуже вигадливо.

– Приємно, що ви так думаєте, – протягнув Олівер.

– Але щиро кажучи, синку, я не в захваті від аварії, яку ви інсценували. Та й поліція, наскільки я розумію, теж.

На мить запала тиша, потім на підлогу впала ручка.

Олівер сказав:

– Пробачте, я не зовсім розумію, про що ви.

– Про вашу не надто вигадливу виставу біля Мелфортського абатства. Цікаво дізнатися, нащо ви її влаштували.

Знову запала тиша, а потім Олівер запитав:

– Ви хочете сказати, що поліція мене підозрює?

Містер Саттертвейт кивнув.

– Все це здається досить підозрілим, чи не так? – солодкаво запитав він. – Але у вас, певно, є притомне пояснення.

– В мене є пояснення, – повільно сказав молодик. – Та не знаю, чи притомне.