Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

– Я в цьому не сумніваюся, – відказала Еґґ. – Скажіть, а ви знаєте щось про місіс де Рашбріджер, яка лікується в санаторії?

– Рашбріджер… Рашбріджер… старий Стрендж казав щось про неї. Що ж він казав? Не пам’ятаю. – Він зітхнув, похитав головою. – Почав оце забувати, ось що воно таке. І у мене є вороги, багато ворогів. Можливо, вони зараз стежать за мною.

Він напружено озирнувся. Потім нахилився до Еґґ через стіл.

– Що та жінка робила того дня в моїй кімнаті?

– Яка жінка?

– З кролячим обличчям. Пише п’єси. То було на ранок після того, як він помер. Я щойно повернувся зі сніданку. Вона вийшла з моєї кімнати і пішла в кінець коридору до зелених дверей у житлову частину для слуг. Дивно, чи не так? Нащо вона заходила до мене? Що вона сподівалася знайти? Що вона винюхувала? Як її це стосується? – Він нахилився вперед і потайливо запитав:

– Чи ви вважаєте, що Синтія має рацію?

– А що вона каже?

– Каже, що мені здалося. Каже, що мені ввижається. – Він непевно розсміявся. – Час від часу мені дійсно ввижається. Рожеві миші, змії, всіляке таке. Але з тією жінкою було інакше – я дійсно бачив її. Вона дивна штучка, та жінка. Погляд у неї нехороший. Пронизливий.

Він зіперся на спинку канапи. Здавалося, він засинає.

Еґґ підвелася.

– Мені час. Дуже дякую, капітане Дейкезе.

– Не варто. Я був радий. Страшенно радий… – Він замовк на півслові.

«Краще мені піти, доки він зовсім не відключився», – подумала Еґґ. Вона випірнула із задимленої зали клубу «Севентіту» в прохолодне вечірнє повітря.

Беатріс, хатня покоївка, казала, що міс Віллз вивідувала й винюхувала. Тепер Фредді Дейкез каже те саме. Що шукала міс Віллз? Що вона знайшла? Чи може їй бути щось відомо?

Чи був якийсь сенс у цій заплутаній історії про сера Бартолом’ю Стренджа? Фредді Дейкез боявся і ненавидів його?

Це здавалося можливим.

Але нічого в цій інформації не натякало на причетність до смерті Беббінґтона.

«Дивно буде, – подумала Еґґ, – якщо виявиться, що його ніхто не вбивав».

Але раптом вона різко вдихнула, побачивши напис на газетній стійці:

Дівчина швидко розрахувалася і взяла газету. Цієї миті вона зіштовхнулася з іншою жінкою, яка робила те саме. Заходившись перепрошувати, Еґґ впізнала в тій міс Мілрей, цю напрочуд спритну секретарку сера Чарльза.

Отак стоячи поряд, обидві взялися шукати головну новину. А ось і потрібний заголовок:

Слова затанцювали перед очима в Еґґ. Дослідження внутрішніх органів… Нікотин…

– Тож його таки вбили, – зробила висновок дівчина.

– О Господи, – відповіла міс Мілрей. – Це жахливо, жахливо.

Її жорстке обличчя зсудомило хвилювання. Еґґ здивовано поглянула на неї. Дівчині завжди здавалося, що міс Мілрей не властиві людські почутя.

– Мене це засмутило, – пояснила та. – Розумієте, я знаю його скільки себе пам’ятаю.

– Містера Беббінґтона?

– Розумієте, моя мати живе в Ґіллінґу, де він був вікарієм. Ясна річ, я засмутилася.

– О, звісно.

– Власне, – зізналася міс Мілрей, – я не знаю, що робити.

Вона трохи почервоніла, і Еґґ приголомшено глянула на неї.

– Я б хотіла написати місіс Беббінґтон, – швидко сказала вона. – Але це здається не досить… ну, не достатньо… Власне, я не знаю, що з цим робити.

Еґґ, однак, не влаштувало таке пояснення.

– Зізнавайтеся, ви друг чи шпигун? Я просто мушу знати.

Міс Саткліфф грайливо зблиснула очима, промовляючи це. Вона сиділа на стільці з прямою спинкою: сиве волосся, вкладене в елегантну зачіску, схрещені ноги. Містер Саттертвейт милувався її ніжками в гарних туфлях, її стрункими гомілками. Міс Саткліфф була чарівною жінкою, здебільшого завдяки тому, що рідко сприймала речі всерйоз.

– Ну хіба ви справедливі до мене?

– Мій любий, звісно, справедлива. Ви прийшли сюди, як то кажуть французи, заради моїх прекрасних очей чи ви, негіднику, заявилися розпитувати мене про вбивства?

– Як ви можете сумніватися, що правильний варіант – перший? – злегка кивнувши, запитав містер Саттертвейт.

– Ще й як можу і, власне, сумніваюся, – енергійно відказала акторка. – Ви з тих людей, про яких кажуть: «У тихому болоті чорти водяться».

– Ні, ні.

– Так, так. Єдине, що я не можу вирішити, так це те, чи обурюють мене ваші підозри, чи лестять мені. Загалом радше лестять.