Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

– Я не знаю, що думати, – сказав сер Чарльз. – Бартолом’ю щось побачив або про щось здогадався, помер так само, і п’ятеро…

– Семеро, – виправила Еґґ.

– …з цих людей теж були у нього в гостях. Хтось із них напевне винний.

– Але навіщо? – плакала місіс Беббінґтон. – Навіщо? Які в них мотиви вбивати Стівена?

– Саме це, – сказав сер Чарльз, – ми і збираємося з’ясувати.

Містер Саттертвейт прибув до «Воронячого гнізда» з сером Чарльзом. Поки господар маєтку з Еґґ Літтон-Ґор навідували місіс Беббінґтон, містер Саттертвейт пив чай у леді Мері.

Містер Саттертвейт їй подобався. Хоч якою чемною була леді Мері, вона була жінкою, яка чітко відрізняла тих, хто їй подобається, від тих, хто не подобається.

Містер Саттертвейт відпивав китайський чай з дрезденської порцелянової чашки, їв мікроскопічний сендвіч і теревенив. Під час його останнього візиту виявилося, що у них з цією дамою багато спільних друзів і знайомих. Сьогодні їхня розмова почалася з того ж, але поступово перейшла на більш особисті теми. Містер Саттертвейт умів відчувати інших – він слухав, як вони розповідають йому про свої проблеми, й не перебивав. Навіть минулого візиту леді Мері цілком розкуто обговорювала з ним свої побоювання щодо майбутнього доньки. Зараз вона говорила з ним як із давнім другом.

– Еґґ така вперта, – побивалася вона. – Кидається в усе з головою. Знаєте, містере Саттертвейте, мені не подобається те, що вона, ну, вв’язалася в це розслідування. Еґґ сміється наді мною, але мені здається, що це не жіноча справа.

Сказавши це, леді Мері зашарілася. Її карі очі, добрі й розумні, дивилися на Саттертвейта по-дитячому жалібно.

– Я розумію, що ви маєте на увазі, – мовив він. – Правду кажучи, мені й самому це не подобається. Я знаю, що це просто застаріле упередження, та воно в мене є. Та все ж, – він підморгнув леді Мері, – ми не можемо сподіватися, що в таку просвітлену добу сучасні молоді дівчата сидітимуть удома, шитимуть і здригатимуться від самої думки про жорстокі злочини.

– Мені не подобається думати про вбивство, – зізналася леді Мері. – Я ніколи й подумати не могла, що вплутаюся в таку історію. Це жахливо. – Вона тремтіла. – Бідний сер Бартолом’ю.

– Ви близько його знали? – наважився запитати містер Саттертвейт.

– Гадаю, я бачила його лише двічі. Вперше десь рік тому, коли він приїздив на вікенд до сера Чарльза, а вдруге – того жахливого вечора, коли помер бідолашний містер Беббінґтон. Я була страшенно здивована, коли прийшло запрошення. Я прийняла його, бо думала, що це потішить Еґґ. У неї небагато розваг, у моєї бідашки. Мені здавалося, вона трохи пригнічена, так, ніби її взагалі нічого не цікавить, і я подумала, що великий прийом може трохи її розважити.

Містер Саттертвейт кивнув.

– Розкажіть мені про Олівера Мендерза. Страшенно цікаво, що це за один.

– Я думаю, він розумний, – сказала леді Мері. – Звісно, у житті йому було ой як несолодко.

Вона почервоніла, а потім, побачивши щиру цікавість у погляді містера Саттертвейта, повела далі.

– Розумієте, його батько не був одружений з його матір’ю…

– Справді? Я не знав.

– Тут усі про це знають, інакше я б вам не розповіла. Стара місіс Мендерз, бабуся Олівера, живе в Данбойні, у такому величенькому будинку на дорозі до Плімута. Її чоловік працював тут юристом. Її донька була вродливою й до нестями закохалася в одруженого чоловіка. Я вважаю, що той зробив велику помилку. В будь-якому разі, зрештою, після гучного скандалу, вони розійшлися. Жінка відмовлялася розлучатися. Дівчина померла невдовзі після народження Олівера. Його дядько в Лондоні взяв на себе виховання. У них із дружиною не було власних дітей. Частину часу хлопчик жив у них, частину – у своєї бабусі. Він завжди приїздив сюди на літні канікули.

Леді Мері замовкла, а потім продовжила:

– Мені завжди було його шкода, та й зараз теж. Я думаю, його надмірна пихатість – скоріше поза.

– Я не здивований, – сказав містер Саттертвейт. – Це дуже поширене явище. Якщо я бачу, що людина аж надто вже високої думки про себе і при цьому постійно вихваляється, то знаю, що в ній неодмінно ховається відчуття меншовартості.

– Це дуже дивно.

– Комплекс меншовартості – це вельми непроста річ. Кріппен [12] Гоулі Гарві Кріппен (1862–1910) – американський лікар-гомеопат, якого засудили до страти за звинуваченням у вбивстві власної дружини. ( Прим. ред. ) , наприклад, безумовно ним страждав. Цей комплекс – на споді всіх злочинів, бо таким чином людина самостверджується.