Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

– Я впевнена, що в Стівена не було ворогів. Ним усі захоплювалися. Люди часом намагалися, ну, поквапити його, – усміхнулася жінка зі сльозами на очах. – Він старішав і боявся всього нового, але всі його любили. Ну як можна було не любити Стівена, сере Чарльзе?

– Я так розумію, місіс Беббінґтон, що ваш чоловік залишив не дуже багато грошей?

– Ні. Майже нічого. Стівен не вмів заощаджувати. Він забагато роздавав. Я його за це сварила.

– І найближчим часом ніхто не мав передати йому майно? Він нічого не мав успадкувати?

– О, ні. У Стівена було не так багато родичів. У нього є сестра, одружена зі священиком, у Нортумберленді, але вони дуже бідні. А всі його дядьки й тітки померли.

– Тож виходить, у фінансовому плані ніхто б не виграв від смерті містера Беббінґтона?

– Ні, аж ніяк.

– Повернімося на мить до питання про ворогів. Ви кажете, у вашого чоловіка їх не було, але вони могли бути в нього до одруження.

Місіс Беббінґтон скептично поглянула на Картрайта.

– Мені здається, що це майже неймовірно. Стівен абсолютно неконфліктний. Він завжди вмів знаходити спільну мову з людьми.

– Я не хочу драматизувати, але коли він заручився з вами, чи не було десь на обрії засмученого прихильника?

На мить очі місіс Беббінґтон зблиснули.

– Стівен був вікарієм мого батька. Він перший чоловік, з яким я зустрілася, повернувшись додому з навчання. Я закохалася в нього, а він у мене. Ми були заручені чотири роки. Потім він отримав парафію в Кенті, і ми змогли побратися. Наша історія кохання була дуже простою, сере Чарльзе, – і дуже щасливою.

Сер Чарльз кивнув. Щиросерда гідність місіс Беббінґтон зачаровувала.

Еґґ перейшла до своїх запитань.

– Місіс Беббінґтон, як гадаєте, чи був ваш чоловік знайомий з котримсь із гостей сера Чарльза раніше?

Жінка замислилася.

– Ну, з вами та вашою матір’ю і з Олівером Мендерзом.

– Так, а як щодо решти?

– Ми з ним бачили Енджелу Саткліфф у Лондоні, в п’єсі, років п’ять тому. Ми обоє були дуже захоплені тим, що нарешті познайомимося з нею.

– І ви ніколи раніше з нею не зустрічалися?

– Ні. Серед наших знайомих не було акторок – чи акторів, якщо вже на те, – доки сюди не переїхав сер Чарльз. І це, – додала місіс Беббінґтон, – було дуже захопливо. Я думаю, сер Чарльз розуміє, яку чудову річ він зробив для нас. Вдихнув романтику в наше життя.

– А з капітаном і місіс Дейкез ви теж не були знайомі?

– Ви маєте на увазі невисокого чоловіка і жінку в прегарному одязі?

– Так.

– Ні, ми не були знайомі. І з тією жінкою, яка пише п’єси, теж. Бідолашна, мені думалося, що вона почувалася не в своїй тарілці.

– Ви впевнені, що ніколи нікого з них не бачили?

– Я певна, що не бачила, – і так само певна, що Стівен теж. Розумієте, ми все робили разом.

– А містер Беббінґтон не казав вам нічого – ну бодай чогось, – наполягала Еґґ, – про людей, з якими ви познайомитеся? Чи, може, він казав щось, коли побачив їх?

– До того нічого – ну, окрім того, що він чекав на цікавий вечір. А коли ми прийшли туди… Ну, в нас було не так багато часу… – Її обличчя раптом спохмурніло, але сер Чарльз швидко втрутився в їхню розмову.

– Пробачте, що ми так розпитуємо вас. Але розумієте, нам здається, що тут має бути щось, якби ж тільки ми могли з’ясувати що. Ну має ж бути причина в такого відверто жорстокого та безглуздого вбивства.

– Я розумію це, – сказала місіс Беббінґтон. – Сталося вбивство, мають бути причини… Але я не знаю – не можу уявити – які.

Хвилину-дві вони помовчали, а потім сер Чарльз запитав:

– А чи могли б ви кількома словами описати нам кар’єру свого чоловіка?

У місіс Беббінґтон була хороша пам’ять на дати. З її слів сер Чарльз записав таке:

«Стівен Беббінґтон народився в Ізлінґтоні, Девон, 1868 року. Вчився у школі Святого Павла та в Оксфорді. Був посвячений на диякона й направлений в Гокстон 1891 року. Став священиком 1892-го. Був вікарієм в Елсінґтоні, графство Суррей, при преподобному Верноні Лоррімері протягом 1894–1899 років. Одружився з Марґарет Лоррімер 1899 року й був переведений до Ґіллінґа, Кент. Пізніше, 1916 року, переведений до церкви Святого Петрока в Лумуті.

– Це вже щось, – сказав сер Чарльз. – Я вважаю, найкраще нам зосередитися на тому часі, коли містер Беббінґтон був вікарієм церкви Діви Марії в Ґіллінґу. Те, що було раніше, навряд чи може стосуватися когось із гостей, які були в мене того вечора.

Місіс Беббінґтон стенула плечима.

– Ви справді думаєте, що це хтось із них?