Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

Можливо, їм навіть подумалося, що в книжках усе влаштовано якось вдаліше.

Вони поговорили з іншими слугами – наляканими дівчатами, які трепетали перед місіс Лекі та Беатріс Черч, але нічого корисного з’ясувати не вдалося.

Нарешті чоловіки пішли.

– Що скажете, Саттертвейте? – запитав сер Чарльз, коли вони прогулювалися в парку. (Машина Саттертвейта мала забрати їх біля сторожівні.) – Є за що зачепитися? Бодай щось?

Містер Саттертвейт замислився. Він не поспішав з відповіддю, особливо відчуваючи, що мав би хоч щось помітити. Неприємно було визнавати, що їхня експедиція виявилася марною. Він прокрутив в голові свідчення кожної зі служниць – інформації було наче кіт наплакав.

Як підсумував сер Чарльз, міс Віллз вивідувала й винюхувала, міс Саткліфф дуже засмутилася, місіс Дейкез не засмутилася зовсім, а капітан Дейкез напився. Це майже нічого, якщо, звісно, не вважати, що Фредді Дейкез намагався втопити у вині докори сумління. Але наскільки Саттертвейтові було відомо, капітан часто напивався.

– Ну? – нетерпляче повторив сер Чарльз.

– Нічого, – неохоче визнав Саттертвейт. – Ну, може, окрім того, що з вирізки ми дізналися про те, що Елліса мучили мозолі.

Сер Чарльз криво всміхнувся.

– Логічний висновок. А він… ем… щось нам дає?

Містер Саттертвейт зізнався, що ні.

– Щоправда… – почав він і замовк.

– Що? Ну ж бо, продовжуйте. Будь-що може допомогти.

– Мене трохи здивувало те, що сер Бартолом’ю жартував із дворецьким – пам’ятаєте, хатня покоївка розповідала? Це якось не схоже на нього.

– Не було схоже, – підкреслив сер Чарльз. – Я добре знав Толлі – краще, ніж ви, – і я можу сказати, що до жартів він був не схильний. Він ніколи не говорив нічого такого, хіба що… ну, хіба що з певних причин не був у своєму нормальному стані. Так, Саттертвейте, ви маєте рацію, тут щось є. Але куди це може привести нас?

– Ну, – почав був Саттертвейт, але стало зрозуміло, що запитання сера Чарльза було суто риторичним. Йому хотілося радше поділитися власними поглядами, аніж почути Саттертвейтові.

– Пам’ятаєте, коли стався цей інцидент, Саттертвейте? Одразу після того, як Елліс передав йому телефонне повідомлення. Думаю, логічно припустити, що причина раптової веселості Толлі була в повідомленні. Можливо, ви пам’ятаєте, я спитав покоївку, про що в ньому йшлося.

Містер Саттертвейт кивнув.

– У ньому йшлося про те, що до санаторію прибула жінка на прізвище де Рашбріджер, – сказав він, показуючи, що теж звернув на це увагу. – Звучить не надто захопливо.

– Згоден, звісно. Але якщо ми міркуємо в правильному напрямку, в цьому повідомленні має бути додатковий зміст.

– Таааак, – непевно протягнув містер Саттертвейт.

– Безумовно, має, – сказав сер Чарльз. – Ми мусимо збагнути який. Я думаю, а що, як це якась шифровка – ніби невинне повідомлення, яке означає щось інше? Якщо Толлі намагався розслідувати смерть Беббінґтона, повідомлення могло бути якось із цим пов’язане. Скажімо, він залучив приватного детектива. Толлі міг попросити його у разі, якщо одна з його підозр виправдається, зателефонувати і сказати цю фразу, яка більше ні для кого нічого б не означала. Це могло б пояснити його пожвавлення, як і те, що він перепитав у Елліса, чи правильно той почув прізвище, адже Толлі знав напевне, що такої людини насправді не існує. Власне, людина часом переживає хоч і позитивний, але стрес від того, що якийсь із її задумів проявляє ознаки успішності.

– То ви думаєте, місіс де Рашбріджер не існує?

– Ну, я гадаю, ми мусимо це з’ясувати.

– Як?

– Можемо заскочити в санаторій і запитати у головної медсестри.

– Їй це може видатися дивним.

Сер Чарльз розсміявся.

– Довірте це мені, – сказав він.

Вони зійшли з в’їздної доріжки й пішли до санаторію.

Містер Саттертвейт запитав:

– А як щодо вас, Картрайте? Щось видалося вам важливим? Я маю на увазі, з того, що ми почули.

Сер Чарльз не квапився відповідати.

– Так, щось було… але найгірше те, що я не пам’ятаю що саме.

Містер Саттертвейт здивовано витріщився на нього. Його співрозмовник насупився.

– Як же пояснити? Було щось таке – тієї миті воно видалося мені дивним, неправдоподібним, але часу обміркувати це на місці в мене не було. Я відклав це на краєчок свідомості.

– І тепер не можете звідти дістати?

– Ні. Пам’ятаю лиш те, що сказав собі: «Це дивно».

– Це було тоді, коли ми допитували служниць? Котру з них?

– Кажу ж вам, не пам’ятаю. І що більше думаю, то важче пригадати… Якщо я припиню думати, воно, можливо, повернеться.