Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

Раптом кам’яного обличчя покоївки торкнулась усмішка.

У манері спілкування сера Чарльза було щось привабливо хлопчакувате. І Беатріс не могла встояти проти шарму, який так гостро відчувала театральна публіка.

– Але ж, сер, я дійсно не знаю, що ви хочете від мене почути.

– Лише те, що ви насправді думаєте про міс Віллз.

– Нічого, сер, зовсім нічого. Вона, звісно, була… – Беатріс вагалася.

– Продовжуйте, Беатріс.

– Ну, вона не належала до їхньої когорти, це вже точно. І нічого не могла з цим вдіяти. Вона щось вивідувала, сер, якщо ви розумієте, про що я, щось вивідувала й винюхувала.

Сер Чарльз заохочував Беатріс розвинути думку, але покоївка і далі висловлювалася туманно. Хоч міс Віллз наче вивідувала й винюхувала, але прикладу Беатріс навести не змогла. Просто повторювала, що міс Віллз лізла в те, що її не стосувалося.

Зрештою вони облишили цю тему, і Саттертвейт запитав:

– А молодий чоловік на прізвище Мендерз з’явився тут неочікувано?

– Так, сер, він потрапив у аварію біля нашої сторожівні. Сказав, що йому пощастило, що це трапилося тут. Звісно, в будинку вже й так було повно гостей, але міс Ліндон постелила йому в маленькому кабінеті.

– І всі здивувалися, коли його побачили?

– Так, так, сер, звісно.

Коли джентльмени запитали в Беатріс про Елліcа, та заговорила ухильно.

Вона дуже мало з ним спілкувалася. Тікати отак було дуже негарно, на її думку, проте нащо йому було вбивати господаря, покоївка не уявляла. Ніхто не уявляв.

– А як він поводився? Лікар, я маю на увазі. З нетерпінням чекав цього прийому? Може, щось собі задумав?

– Він був дуже веселий, сер. Усміхався сам до себе, так. Ніби з якогось жарту сміявся. Я навіть чула, як він жартував з містером Еллісом – з Бейкером він ніколи так не робив. Зазвичай він говорив зі слугами уривчасто, чемно, але теревенів не розводив.

– І що ж він казав Еллісу? – з ентузіазмом поцікавився Саттертвейт.

– Ну, я точно не пам’ятаю, сер. Містер Елліс підійшов до нього передати телефонне повідомлення, а сер Бартолом’ю запитав, чи точно він правильно почув прізвище, і містер Елліс відповів, що певен цього, – дуже чемно відповів, звісно. І тоді лікар розсміявся і сказав: «Хороший ти хлопець, Еллісе, першокласний дворецький. Еге ж, Беатріс, що скажеш?» А я так здивувалася, сер, що господар так розмовляє, – бо було зовсім не схоже на нього, – що навіть і не знала, як відповісти.

– А що Елліс?

– Він якось несхвально до цього поставився, бо, певно, до такого не звик. Напружився якось.

– А що було в повідомленні? – запитав сер Чарльз.

– У повідомленні, сер? О, телефонували із санаторію – повідомили, що прибула пацієнтка і що вона добре перенесла дорогу.

– А ви пам’ятаєте прізвище?

– Воно було дивне, сер. – Беатріс замислилася. – Чи то місіс де Рашбріджер, чи якось так.

– Так, дійсно, – заспокійливо сказав Картрайт. – Не надто просте прізвище для телефонної розмови. Що ж, дуже дякуємо вам, Беатріс. Можливо, тепер ми могли б поговорити з Алісою?

Коли Беатріс вийшла з кімнати, сер Чарльз і містер Саттертвейт обмінялися спостереженнями.

– Міс Віллз вивідувала й винюхувала, капітан Дейкез напився, місіс Дейкез не виказувала емоцій. Що ще? Дуже мало інформації.

– Так, дійсно мало, – погодився Саттертвейт.

– Покладімо надії на Алісу.

Аліса була спокійною темноокою жінкою років тридцяти.

Говорила вона охоче.

Сама вона не вірила, що Елліс до цього причетний. Надто по-джентльменськи він поводився. Поліція припустила, що він звичайний шахрай. Аліса була певна, що це далеко від правди.

– А ви впевнені, що він був звичайним справжнісіньким дворецьким? – запитав сер Чарльз.

– Не звичайним, сер. Він не схожий на жодного дворецького, з яким я досі працювала. Він інакше організовував роботу.

– Але ви не вважаєте, що це він отруїв господаря?

– О, сер, я не розумію, як би він міг це влаштувати. Я обслуговувала гостей разом із ним, і він не міг би нічого додати господареві в їжу так, щоб я не помітила.

– І в напої?

– Він розливав гостям вино, сер. Спершу херес, до супу, а потім рейнвейн і кларет. Але що він міг, сер? Якби щось було у вині, він отруїв би всіх – всіх, хто його пив. Господар не пив нічого такого, чого не пили гості. Те саме і з портвейном. Всі джентльмени пили портвейн. І дехто з леді теж.

– А винні келихи забрали на таці?

– Так, сер. Я тримала тацю, а містер Елліс ставив на неї келихи. Потім я віднесла їх на кухню. Коли по них прийшла поліція, вони були там. Келихи від портвейну лишалися на столі. Поліція нічого в них не знайшла.