Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

Містер Саттертвейт мовчав. Сер Чарльз допитувався:

– Ну ж бо? Ви що, не згодні? Чи ви на боці громадської думки? «Це зробив дворецький. Він убивця».

– А як ви поясните втечу дворецького?

– Я про це не думав. На мій погляд, вона не варта уваги… Її можна якось пояснити.

– Наприклад?

– Ну, скажімо, поліція має рацію: Елліс – злочинець, який працює ну нехай на банду крадіїв. Він отримує цю посаду за фальшивими документами. Потім убивають Толлі. В якому становищі опиняється Елліс? Людину вбивають, а в будинку – крадій, чиї відбитки є в Скотленд-Ярді і якого знає поліція. Ну ясна річ, що він тікає світ за очі.

– Таємним ходом?

– Та який там таємний хід! Він вислизнув, коли один із недоумкуватих констеблів, що спостерігали за будинком, заснув.

– Це здається вірогіднішим.

– Ну, а що ви думаєте, Саттертвейте?

– Я? – перепитав той. – Те саме, що й ви. Я з вами згоден. Дворецький, як на мене, – це хибна зачіпка. Я думаю, що сера Бартолом’ю та бідного старого Беббінґтона вбила та сама людина.

– Хтось із гостей?

– Хтось із гостей.

Хвилину-дві вони мовчали, а потім містер Саттертвейт невимушено запитав:

– На вашу думку, хто?

– Господи, Саттертвейте, та звідки ж мені знати?

– Звісно, ви не знаєте, – м’яко сказав містер Саттертвейт. – Та я думав, можливо, у вас є якась думка. Ну, тобто я не мав на увазі чогось наукового чи обґрунтованого. Просто здогадка.

– Ні, немає…

Сер Чарльз на хвилину замислився, а потім вигукнув:

– Слухайте, Саттертвейте, щойно я над цим замислююся, починає здаватися неможливим, щоб хтось із них це зробив.

– Я думаю, ваша теорія правильна, – задумливо промовив Саттертвейт. – Я маю на увазі те, що сер Бартолом’ю намагався зібрати підозрюваних. Треба також узяти до уваги те, що декого він не запросив. Вас, мене та місіс Беббінґтон, наприклад. І молодого Мендерза теж, він не був серед запрошених.

– Мендерза?

– Так, він опинився там випадково. Його не запрошували і не чекали. Це виводить його з кола підозрюваних.

– І драматургиню теж – Ентоні Естор.

– Ні, ні, вона була там. Міс Мюріел Віллз із Тутінґа.

– То вона була. Я забув, що її прізвище – Віллз.

Чарльз Картрайт насупився. Містер Саттертвейт непогано читав думки. Він безпомилково вгадав, що відбувається в голові актора. Коли той заговорив, Саттертвейт подумки поплескав себе по плечі.

– Знаєте, Саттертвейте, ви маєте рацію. Я не думаю, що він запрошував лише підозрюваних, адже там були леді Мері та Еґґ… Ні, він, певно, хотів якось відтворити умови першого злочину… Він когось підозрював, але хотів, що там були інші свідки, які могли б усе підтвердити. Щось таке…

– Щось таке, – погодився Саттертвейт. – На цьому етапі можна лише здогадуватися. Добре, що Літтон-Ґори, місіс Беббінґтон і містер Мендерз не мають до цього стосунку, як і ми з вами. Хто залишається? Енджела Саткліфф?

– Енджі? Мій друже. Вона дружила з Толлі багато років.

– Тоді стежка виводить нас до Дейкезів. Ви ледве не назвали їх, коли я запитав.

Сер Чарльз поглянув на нього. Містер Саттертвейт мав злегка тріумфальний вигляд.

– Мабуть, – повільно сказав Картрайт. – Тільки-от я не підозрюю їх… Просто їх легше уявити в цій ролі, ніж інших. Можливо тому, що я гірше з ними знайомий. Та хоч як би старався, я не можу уявити, чим Фредді Дейкезу, що проводить життя на іподромі, чи Синтії, яка шиє надзвичано дорогий жіночий одяг, міг заважати старий, нічим не видатний священик…

Він похитав головою, а потім його обличчя враз проясніло.

– Лишається ще міс Віллз, я знову забув про неї. Є в ній щось таке, через що про неї забуваєш. Вона найневиразніше створіння з усіх, кого я знаю.

Містер Саттертвейт усміхнувся.

– Мені подобається, що вона уособлює відомий рядок Бернса: «Один із нас записував усе». Це добре, що міс Віллз веде нотатки. За цими окулярами – проникливий погляд. Я вважаю, міс Віллз могла помітити щось важливе.

– Серйозно? – недовірливо запитав сер Чарльз.

– Зараз нам треба спершу пообідати, – сказав містер Саттертвейт. – А потім ми підемо до Мелфортського абатства й поглянемо, чи вдасться нам знайти щось корисне.

– Ви, здається, серйозно до цього поставилися, Саттертвейте, – дещо здивовано зауважив сер Чарльз.

– Я не вперше розслідую злочин, – зізнався містер Саттертвейт. – Одного разу, коли я ночував у віддаленому готелі й мені розбили машину…

Але закінчити йому не вдалося.

– Пам’ятаю, – високим дзвінким акторським голосом сказав сер Чарльз, – коли я подорожував, у 1921 році…