Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

– Ймовірно, – сказав полковник Джонсон, усміхаючись серові Чарльзу з виглядом шкільного вчителя, який вітає розумного учня. – Ми, звісно, надіслали телеграму серу Горацієві, але потрібен час, поки той відповість. Він на сафарі.

– Коли зник дворецький?

– На ранок після смерті. На вечерю було запрошено лікаря – сера Джосліна Кемпбелла, – як я зрозумів, він дещо розуміється на токсикології. Вони з Девісом (це місцевий ескулап) дійшли згоди щодо цієї справи й одразу викликали нас. Ми того ж вечора всіх опитали. Елліс (так звали дворецького) пішов до своєї кімнати, як завжди, а на ранок його вже не було.

– Розчинився у темряві?

– Виходить, що так. Одна із запрошених дам, міс Саткліфф, акторка, ви, мабуть, її знаєте?

– Так, дуже добре.

– Міс Саткліфф висунула припущення. Вона сказала, що чоловік міг утекти таємним ходом. – Полковник зніяковіло висякався. – Припущення в дусі книг Едґара Воллеса, але в будинку дійсно є такий хід. Сер Бартолом’ю ним пишався. Він показав його міс Саткліфф. Хід виводить до кам’яної кладки трохи менш як в кілометрі звідси.

– Це, звісно, могло б усе пояснити, – погодився сер Чарльз. – Тільки от чи відомо було дворецькому про цей хід?

– У тім-то й річ, авжеж. Моя дружина каже, що слуги завжди все знають. Насмілюся припустити, що вона має рацію.

– Я так розумію, сера Бартолом’ю отруїли нікотином, – сказав містер Саттертвейт.

– Саме так. Як на мене, дивнішої отрути не добереш. Її відносно рідко використовують. Я так розумію, що, якщо людина багато курить, як-от сер Бартолом’ю, це ускладнює справу для поліції. Ну, тобто він міг і сам отруїтися нікотином. Проте смерть була надто раптовою, щоб так вважати.

– А як отрута потрапила в тіло?

– Нам не відомо, – визнав полковник Джонсон. – Це слабке місце нашого розслідування. За висновком медичного обстеження, є лише один варіант: сер Бартолом’ю проковтнув отруту за кілька хвилин до смерті.

– Здається, вони пили портвейн?

– Так. Може скидатися на те, що отрута була в портвейні, але ні. Ми провели експертизу келиха. Там був портвейн і тільки портвейн. Інші келихи вже прибрали, звісно, але вони всі стояли на таці, на буфетній полиці, невимиті, і в жодному з них не було нічого, окрім портвейну. Їв він те саме, що й решта. Суп, морський язик на грилі, смажену картоплю, шоколадне суфле, молоччя на тості. Кухарка працює в нього п’ятнадцять років. Здається, отрута жодним чином не могла проникнути в його шлунок, але ж проникла. Непроста задачка.

Cер Чарльз повернувся до Саттертвейта.

– Те саме, – збуджено вигукнув він. – Те саме, що й минулого разу!

Він з винуватим виглядом повернувся до начальника поліції.

– Я мушу пояснити. В моєму будинку в Корнуоллі померла людина…

Полковника Джонсона це вочевидь зацікавило.

– Здається, я про це чув. Від молодої леді – міс Літтон-Ґор.

– Так, вона була там. Вона вам про це розповіла?

– Так. Була дуже переконана у правильності своєї теорії. Але розумієте, я не можу в це повірити. Її теорія не пояснює втечі дворецького. Ваш дворецький часом не зникав?

– У мене його й не було, лише покоївка.

– А вона не могла бути перевдягненим чоловіком?

Згадавши про розумну й виразно жіночну Темпл, сер Чарльз усміхнувся.

Полковник Джонсон теж вибачливо всміхнувся.

– Просто припущення, – видобув він. – Ні, я не можу зіпертися на слова міс Літтон-Ґор. Я так розумію, у вашому будинку помер священик. Ну кому знадобиться прибирати з дороги священика в такий спосіб?

– Ось де загадка, – сказав сер Чарльз.

– Думаю, виявиться, що це просто збіг. А якщо так, то треба шукати дворецького. Дуже ймовірно, що це не перший його злочин. На жаль, ми не змогли знайти відбитків його пальців. Наш експерт обшукав усю кімнату, але безрезультатно.

– А якщо це дворецький, то який у нього мотив?

– Це, звісно, заковика, – визнав полковник Джонсон. – Можливо, дворецький хотів щось украсти, а сер Бартолом’ю йому завадив.

Містер Саттертвейт і сер Чарльз чемно промовчали. Полковник Джонсон і сам, здавалося, розумів, що цій версії бракує достовірності.

– Суть у тому, що ми можемо лише висувати теорії. Щойно ми зловимо Джона Елліса, посадимо під варту й дізнаємося, чи не траплявся він поліції доти, мотив стане ясним як день.

– Думаю, папери сера Бартолом’ю ви продивилися?

– Звісно, сере Чарльзе. Ми приділили цьому багато уваги. Я познайомлю вас із інспектором Кроссфілдом, який веде справу. Дуже надійний працівник. Я сказав йому, і він одразу ж погодився зі мною в тому, що злочин міг якимось чином бути пов’язаний з роботою покійного. Лікарям відомо багато професійних секретів. Папери сера Бартолом’ю були охайно розкладені та описані: Кроссфілду допомагала секретарка лікаря, міс Ліндон.