Агата Кристи - Убивство в Месопотамії

– Сідайте, Шейло, – сказав Білл.

– Чи не бажаєте сісти? – промовив своїм низьким, приємним і трохи протяжним голосом Девід Еммот.

Тоді вона розвернулась і деякий час стояла, дивлячись на них обох. Кожен указував на свій стілець, штовхаючи його вперед. Мені було цікаво, кого ж вона обере.

Урешті-решт вона не обрала жодного.

– Я посиджу тут, – зухвало відповіла вона і сіла з іншого боку столу, зовсім близько до вікна.

– Тобто, – додала вона, – якщо капітан Мейтленд не заперечує, щоб я залишилася.

Я не зовсім впевнена, що на це відповів би капітан Мейтленд, бо його випередив Пуаро.

– У будь-якому разі залишайтеся, мадемуазель, – сказав він. – Вам навіть необхідно залишитися.

– Необхідно? – Від здивування в неї здійнялися брови.

– Так, ви правильно мене почули, мадемуазель. Я мушу вам поставити деякі запитання.

Її брови здійнялися знову, але вона нічого більше не сказала, а повернулась обличчям до вікна, ніби хотіла цим продемонструвати, що рішуче ігнорує все те, що відбувається навколо.

– А зараз, – оголосив капітан Мейтленд, – можливо, ми дізнаємося правду!

Він сказав це досить нетерпляче, тому що був людиною дії. Я просто відчувала, як він рветься швидше взятися за справу – організувати пошуки тіла отця Лавіньї або, можливо, послати людей, щоб його заарештувати.

У його погляді на Пуаро я побачила щось дуже схоже на ворожість.

«Якщо у цього нахаби є що сказати, чому він мовчить?»

Я бачила, що ці слова так і рвуться в нього з язика.

Пуаро повільно обвів усіх нас оцінювальним поглядом, а потім звівся на ноги.

Не знаю, чого саме я очікувала від нього, але, напевно, чогось драматичного – ну, такою людиною він був.

Однак, звісно, я не очікувала, що він почне з якоїсь арабської фрази.

Утім, саме так він і почав. Він вимовляв слова повільно й урочисто, ніби читав молитву, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

– Bismillahi ar rahman ar rahim .

А потім він переклав ці слова:

– В ім’я Аллаха, Милостивого й Милосердного.

– Bismillahi ar rahman ar rahim . Це арабська фраза, що використовується перед початком подорожі. Eh bien, у нас теж починається подорож. Подорож у минуле. Подорож у дивні місця людської душі.

Я не вважаю, що до цього моменту я хоч якось відчувала так звану «чарівність Сходу». Відверто кажучи, що мене дійсно вразило, то це повсюдний безлад. Але раптово, після слів мсьє Пуаро, перед моїми очима виникло дивне видіння. Я стала уявляти собі такі міста, як Самарканд та Ісфахан, і купців із довгими бородами, і верблюдів, що присіли на коліна, і носильників, які хитаються від того, що несуть у себе на спині величезні тюки, утримуючи їх мотузкою, обв’язаною навколо голови, і жінок із пофарбованим хною волоссям та татуюваннями на обличчі, що стоять на колінах біля Тигру й перуть білизну. Я навіть почула їхні чудернацькі крики та далекий стогін водяного колеса.

Здебільшого все це я вже бачила або чула, але майже ніколи не віддавала цьому належного. Але тепер усе несподівано прибрало нового вигляду – таке трапляється, коли дістаєш шматок старезної матерії, розгортаєш її перед собою і раптом бачиш багаті кольори старої вишивки…

Тоді я оглянула кімнату, в якій ми сиділи, і у мене з’явилося дивне відчуття, що те, що сказав мсьє Пуаро, було правдою: ми всі насправді вирушали у подорож. Зараз ми разом, але кожен із нас піде своїм шляхом.

І я дивилася на всіх так, ніби бачу їх вперше і востаннє – так, це звучить дивно, але саме це я тоді й відчувала.

Містер Меркадо нервово згинав і розгинав пальці, його дивні світлі очі з розширеними зіницями вп’ялися в Пуаро. Місіс Меркадо дивилася на чоловіка. Вона мала дивний насторожений вигляд, як у тигра, що чекає моменту для стрибка. Доктор Лайднер, здавалося, зменшився в розмірах, настільки сильно його зім’яв останній удар. Можна навіть сказати, що його взагалі не було в кімнаті. Він був десь далеко, у своїх думках. Містер Колман дивився просто на Пуаро, і вигляд у нього був дещо дурнуватий: його рот був злегка розтулений, а очі вибалушені. Містер Еммот утупився у свої ноги, і я не могла добре розгледіти його обличчя. Містер Райтер здавався збентеженим. Він роззявив рота, і це зробило його ще більше, ніж будь-коли, схожим на миле, чисте порося. Міс Райлі невпинно дивилась у вікно. Не знаю, про що вона думала чи що відчувала. Потім я зиркнула на містера Кері, але від вигляду його обличчя мені чомусь стало боляче, і я відвернулася. Ми всі зібралися разом, знову, але я відчувала, що, коли мсьє Пуаро закінчить свою промову, ми всі опинимося зовсім в іншому місці…