Агата Кристи - Убивство в Месопотамії

– Ми дали попередження на прикордонні пости Тель-Котчек та Абу-Кемаль – та на всі пости насправді.

– Гадаю, він обрав шлях поміж пагорбів. Цими дорогами пробираються вантажівки контрабандистів.

– Тоді нам краще телеграфувати у Дайр-ез-Заур? – пробурмотів капітан Мейтленд.

– Я так і зробив учора, і я попросив їх шукати машину з двома чоловіками, чиї паспорти будуть у найдосконалішому стані.

Капітан Мейтленд схвально подивився на нього.

– Ви це зробили, уже? Двоє чоловіків – так?

– Ми маємо справу з двома чоловіками, – кивнув Пуаро.

– Ви мене вражаєте, мсьє Пуаро: виявляється, ви багато чого приховували!

Пуаро похитав головою.

– Ні, – заперечив він. – Насправді ні. Істина відкрилася мені лише сьогодні вранці, коли я спостерігав за ранковою зорею. Дуже красивою ранковою зорею.

Я не думаю, що хтось із нас помітив присутність місіс Меркадо в кімнаті. Вона, мабуть, прокралася, коли ми всі здивовано роздивлялися цю велику, жахливу, закривавлену каменюку.

Але тепер, без найменшого попередження, вона як заверещить, наче свиня, якій щойно перерізали горло.

– О Боже мій! – волала вона. – Я все зрозуміла. Я все зараз зрозуміла. То це був отець Лавіньї . Він божевільний релігійний фанатик. Він вважає, що всі жінки – грішниці. Тому він їх усіх убиває . Спочатку місіс Лайднер… потім міс Джонсон. А наступною, мабуть, буду я…

З божевільним криком вона кинулася через кімнату і схопилася за піджак доктора Райлі.

– Я не залишатимуся тут, кажу вам! Я не затримаюся тут більше, ані на день! Тут небезпечно! Тут усюди небезпечно! Він десь ховається… чекає свого часу. Він на мене нападе!

Її рот відкрився, і вона знову пронизливо закричала.

Я поквапилася на допомогу докторові Райлі, який уже схопив місіс Меркадо за руки, і дала їй два різкі ляпаси по щоках, після чого ми вдвох спромоглися всадити її на стілець.

– Ніхто вас не вб’є, – рішуче промовила я. – Ми про це подбаємо. Сідайте і поводьтеся добре.

Вона вже не кричала, а сиділа мовчки, дивлячись на мене своїми дурнуватими, переляканими очима.

Потім нас знову перервали. Двері відчинилися, і ми побачили бліду і серйозну Шейлу Райлі. Вона одразу підійшла до Пуаро.

– Мсьє Пуаро, сьогодні зранку я завітала до поштового відділення, і там була для вас телеграма, тож я вам її привезла.

– Дякую, мадемуазель.

Він взяв у неї конверт і розпечатав його. Дівчина очей не зводила з обличчя Пуаро, але воно ані на йоту не змінилося.

Той прочитав телеграму, розгладив її, перш ніж скласти, і акуратно поклав у кишеню.

Місіс Меркадо, яка теж спостерігала за Пуаро, запитала здавленим голосом:

– Це… з Америки?

– Ні, мадам, – відповів він, – це з Тунісу.

Якусь мить вона дивилася на нього так, ніби нічого не розуміє, а потім, протяжно зітхнувши, відкинулася на спинку стільця і почала говорити:

– Отець Лавіньї! Усе-таки я мала рацію. Я завжди вважала, що в ньому є щось дивне. Одного разу він сказав мені таке … я тоді подумала, що він божевільний… – Вона зробила паузу, а потім додала: – Я не здійматиму галасу, але я мушу покинути це місце. Ми з Джозефом можемо залишатися на ніч в готелі для мандрівників.

– Терпіння, мадам, – заспокоїв її Пуаро, – я незабаром усе поясню.

Капітан Мейтленд здивовано подивився на нього.

– Ви вважаєте, що вже напевно розкрили цю справу? – запитав він.

Пуаро вклонився. Це був найтеатральніший уклін. Гадаю, цим він досить подратував капітана Мейтленда.

– Ну, – гаркнув той, – чоловіче, викладайте, що маєте.

Але це був би не Пуаро, якби він одразу все виклав. Я чудово розуміла, що він зараз покаже цілу виставу, в якій зіграє головну роль. Але мені було цікаво, чи він насправді знає правду, чи просто блефує.

Він звернувся до доктора Райлі.

– Докторе Райлі, чи не будете ви так люб’язні, щоб покликати інших?

Той послужливо підскочив і вийшов. За хвилину чи дві до нас почали приєднуватись інші члени експедиції. Першими ввійшли Райтер та Еммот, потім – Білл Колман, далі – Річард Кері і, нарешті, містер Меркадо.

Бідолашний, він був блідий, як смерть. Мабуть, зі страху помирав, так боявся, що його притягнуть до відповідальності за те, що він залишав небезпечні хімічні реактиви без нагляду.

Усі сіли навколо столу, як і того пам’ятного дня, коли Пуаро приїхав сюди. І Білл Колман, і Девід Еммот вагалися перед тим, як сісти, і кидали погляди на Шейлу Райлі. Але вона стояла спиною до них і дивилась у вікно.