Агата Кристи - Убивство в Месопотамії

Він підійшов просто до доктора Лайднера, який стояв біля доктора Райлі, і гаряче потиснув йому руку.

– Vous voilà, mon cher [33] Так ось ви де, дорогий мій! ( фр .). , – вигукнув він. – Радий бачити вас. Я їхав цією дорогою в суботу вдень – мій шлях вів до італійців у Фуджиму. Заскочив до вас на розкопки, але там, на жаль, не було жодного європейця! А я не розмовляю арабською. Навідати вас у будинку вже не встигав. Сьогодні вранці о п’ятій я залишив Фуджиму – проведу дві години тут, із вами, – і далі в дорогу. Eh bien, і як проходить сезон?

Оце я й назвала жахливим.

Веселий голос, практична манера, приємна розсудливість повсякденного світу, – усе це належало до світу, що минув для нас. Цей коротун просто ввірвався до нашої компанії, нічого не знаючи і нічого не помічаючи – сповнений веселої фамільярності.

Тож не дивно, що доктор Лайднер щось незрозуміло вигукнув і кинув мовзачний, але благальний погляд на доктора Райлі.

Лікар зробив усе якнайкраще.

Він відвів коротуна (я дізналася пізніше, той був французьким археологом на прізвище Вер’є, який займався розкопками на грецьких островах) убік і пояснив йому, що сталося.

Вер’є вжахнувся. Сам він останні кілька днів перебував на розкопках серед італійців, відірваний від цивілізації, і, ясна річ, нічого не чув.

Він рясно вибачився й висловив співчуття і, нарешті, пройшовши до доктора Лайднера, тепло потиснув тому обидві руки водночас.

– Яка трагедія! Боже мій, яка трагедія! У мене немає слів. Mon pauvre collègue [34] Мій бідолашний колега ( фр ). .

І, похитавши головою, востаннє марно намагаючись висловити свої почуття, коротун забрався в свою машину і покинув нас.

Як я вже сказала, таке миттєве внесення комічного контрасту в трагедію здавалося набагато гіршим, ніж будь-що з того, що вже трапилося.

– Наступна річ, – рішуче промовив доктор Райлі, – це сніданок. Так, я наполягаю. Ну ж бо, Лайднере, ви повинні щось з’їсти.

Бідний доктор Лайднер був майже повністю розчавлений. Він пройшов із нами в їдальню – там уже накрили жалобний стіл. Я думаю, що гаряча кава і яєчня пішли всім на користь, хоча насправді ніхто особливо голоду не відчував. Доктор Лайднер випив трохи кави і тепер мовчки сидів і крутив у руках шматок хліба. Обличчя в нього посіріло і було спотворене болем та збентеженням.

Після сніданку капітан Мейтленд перейшов до діла.

Я пояснила, як прокинулася, почувши дивний звук, і як зайшла у спальню міс Джонсон.

– Ви кажете, що на підлозі була склянка?

– Так. Міс Джонсон, мабуть, упустила її після того, як ковтнула.

– Вона була розбита?

– Ні, вона впала на килим (до речі, боюся, кислота зіпсувала його). Я підняла склянку і поставила її назад, на столик.

– Добре, що ви нам це сказали. На склянці ми знайшли відбитки лише двох людей. Одні з них, безумовно, належать міс Джонсон. Отже, інші мають належати вам.

Він хвилину помовчав, а потім попросив мене:

– Будь ласка, продовжуйте.

Я ретельно описала, що я робила і які методи застосовувала, і повсякчас кидала тривожні погляди на доктора Райлі – чи схвалює він мої дії? Він кивнув.

– Ви зробили все можливе, – заявив він. І хоч я була твердо впевнена, що вчинила правильно, проте, почувши його слова, я полегшено зітхнула.

– Ви точно знаєте, що саме вона випила? – запитав капітан Мейтленд.

– Ні – але я, звичайно, бачила, що то їдка кислота.

Капітан Мейтленд урочисто запитав мене:

– Чи вважаєте ви, сестро, що міс Джонсон навмисно вжила цю речовину?

– О ні! – вигукнула я. – Я навіть ніколи не думала про таке!

Не розумію, чому я була така впевнена. Частково, мабуть, через натяки Пуаро. Його фраза «вбивство – це звичка» вразила мене у самісіньке серце. І я ніколи не повірю, що хтось збирається накласти на себе руки в такий жахливий і болючий спосіб.

Я так і сказала, на що капітан Мейтленд задумливо кивнув.

– Я згоден: мало хто ухвалив би таке рішення, – погодився він. – Але якщо припустити, що в неї був сильний душевний розлад, а ця речовина завжди під рукою… за таких обставин вона могла б і зробити такий вибір.

– А хіба в неї був сильний душевний розлад? – із сумнівом спитала я.

– Так каже місіс Меркадо. З її слів, міс Джонсон учора за вечерею була зовсім не схожою на себе і насилу відповідала, коли до неї зверталися. Місіс Меркадо цілком переконана, що міс Джонсон була з якоїсь причини в жахливому розпачі, і, можливо, в неї на той момент уже з’явилася думка скоїти самогубство.