Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

Ланс похитав головою.

– Я з тобою не згоден. Обережність ніколи не приводила до добра. Ти повинен піти на певний ризик, зробити якийсь незвичний хід. Ти мусиш прокрутити якусь грандіозну справу.

– Ні, – заперечив Персі. – Обачність та економія. Такі мої гасла.

– Але не мої, – сказав Ланс.

– Ти лише молодший партнер, не забувай, – нагадав йому Персівал.

– Гаразд, гаразд. Але я можу принаймні іноді висловлювати свої погляди.

Персівал збуджено міряв кімнату кроками.

– З цього добра не буде, Лансе. Я тебе люблю й таке інше…

– Та невже? – урвав його Ланс.

Проте Персівал пустив репліку брата повз вуха.

– … але я не думаю, що ми зможемо працювати разом. Наші погляди протилежні.

– Це може принести користь, – сказав Ланс.

– Єдиний розумний вихід – розірвати наше партнерство, – заперечив йому Персівал.

– Ти хочеш, щоб я викупив свою частку – така твоя думка?

– Мій любий, із такими прямо протилежними поглядами на бізнес нам нічого іншого не залишається.

– Якщо тобі нелегко виплатити Ілейн її частку спадщини, то як ти думаєш розрахуватися зі мною?

– Я думав не про гроші, – сказав Персівал. – Ми якось могли б… е… е… поділити майно.

– Тобі залишаться гарантовані папери та все інше, а мені якісь рештки з панського столу, щось ризиковане й ненадійне – ти так це собі уявляєш?

– Це якраз те, чому ти віддаєш перевагу, – сказав Персівал.

Ланс несподівано широко усміхнувся.

– Ти маєш рацію, друже Персі. Але тепер я не можу цілком віддаватися своїм забаганкам. Тепер я мушу подумати й про Пет.

Обидва чоловіки подивилися в її бік. Пет розтулила рота, потім знову його стулила. Хоч би в яку гру грав Ланс, їй ліпше не брати в ній участі. Ланс, безперечно, прагнув до якоїсь особливої мети, у цьому вона не мала сумніву, але не дуже добре собі уявляла, що ж то за мета.

– Ну ж бо, назви мені мої володіння, – сказав Ланс, сміючись. – «Шахта з фальшивими алмазами», «Недосяжні рубіни», «Нафтові свердловини без нафти». Ти думаєш, я справді такий дурень, яким здаюся?

Персівал сказав:

– Звичайно, деякі з володінь, які я тобі можу запропонувати, є дуже ризикованими, але не забувай, що одного дня вони можуть принести грандіозний прибуток.

– Схоже, ти заспівав по-іншому, – сказав Ланс, усміхаючись. – Хочеш запропонувати мені останні божевільні надбання батька разом зі старою шахтою «Дрозди» й таким іншим непотребом. До речі, чи інспектор розпитував тебе про ту шахту?

Персівал спохмурнів.

– Так, розпитував. Не уявляю собі, що він хотів про неї дізнатися. Я не зміг розповісти йому багато. Ми з тобою були тоді дітьми. Я лише туманно пам’ятаю, що батько їздив туди, і коли повернувся, то сказав, що з цієї справи добра не буде.

– Що то було – золота копальня?

– Думаю, що так. Батько повернувся звідти, цілком переконаний у тому, що добра з тієї шахти не буде. І не забувай, він не належав до тих людей, які помиляються.

– Хто його заманив у ту справу? Чоловік, якого звали Маккензі, так?

– Так. Маккензі там і помер.

– Маккензі там і помер, – замислено повторив Ланс. – Потім відбулася жахлива сцена. Здається, я щось пам’ятаю… Місіс Маккензі… То ж була вона, чи не так? Приїхала сюди. Накинулася на батька з лайкою й прокльонами. Вона звинувачувала його, якщо я правильно пам’ятаю, у вбивстві її чоловіка.

– Облиш, – стримано озвався Персівал. – Я таких жахіть не пам’ятаю.

– А я пам’ятаю, – сказав Ланс. – Я був трохи молодший за тебе, звичайно. Можливо, саме тому мене та сцена так і приголомшила. Як дитині вона здалася мені справжньою драмою. Де була шахта «Дрозди»? У Західній Африці, чи не так?

– Я думаю, що так.

– Я хотів би подивитися на концесію, – сказав Ланс. – Коли буду в конторі.

– Ти можеш не сумніватися в тому, – заявив Персівал, – що батько не міг помилитися. Якщо, повернувшись додому, він сказав, що золота немає, то золота там не було.

– Мабуть, ти тут маєш рацію, – сказав Ланс. – Бідолашна місіс Маккензі. Цікаво, що сталося з нею та з тими двома дітлахами, яких вона привозила із собою. Адже тепер вони вже дорослі люди.

У приватному санаторії «Сосни» інспектор Ніл, сидячи у вітальні для гостей, дивився на літню жінку із сивим волоссям. Елен Маккензі мала шістдесят три роки, хоч здавалася молодшою. У неї були блакитні, досить безвиразні очі й слабке підборіддя, що майже не випинало. Довга верхня губа вряди-годи загиналася вгору. На колінах вона тримала велику книгу й, розмовляючи з інспектором Нілом, майже не відривала від неї очей. У голові інспектора Ніла досі звучала розмова з доктором Кросбі, директором цього закладу.