Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

Заступник комісара замислено кивнув головою.

– Дрозди в пирозі натякають на шахту «Дрозди», жито в кишені отруєного має щось спільне з млинцями, якими Адель Фортеск’ю заїдала свій чай (хоч це не вельми переконує, зрештою, хто не їсть млинці з медом, коли п’є чай?). Третє вбивство – дівчина, задушена панчохою, і її ніс, затиснутий прищепкою для білизни. Так, це справді божевільне поєднання, але нехтувати його неможливо.

– Стривайте хвилину, сер, – сказав інспектор Ніл.

– Що там у тебе таке?

Ніл нахмурив брови.

– Щось у цій версії мене не задовольняє. Щось не збігається. Але що саме? – Він похитав головою й зітхнув. – Тут є якась помилка, але яка саме, я поки що не можу збагнути.

Ланс і Пет блукали навколо добре доглянутих моріжків, що оточували «Тисову хатину».

– Я не хочу образити твої почуття, Лансе, – промурмотіла Пет, – коли скажу, що бридкішого саду я ніколи не бачила.

– Ти їх не образиш, – сказав Ланс. – Тобі він і справді так не подобається? Я ніколи про це не думав. Якщо не помиляюся, то тут є троє садівників, які працюють дуже старанно.

Пет сказала:

– Можливо, у цьому й причина. Грошей витрачено чимало, а індивідуального смаку не відчувається. Хоч усе тут, думаю, зроблено як годиться: і рододендронів вистачає, і, сподіваюся, усі вони висаджені в належний час.

– А що ти, Пет, посадила б в англійському саду, якби він у тебе був?

– У моєму саду, – сказала Пет, – росли б сокирки, мальви й кентерберійські дзвіночки, там не було б жодної клумби й жодного з цих жахливих тисів.

Вона окинула темні тисові живоплоти зневажливим поглядом.

– Асоціативне мислення, – відразу визначив Ланс.

– Я відчуваю моторошний страх, коли намагаюся уявити собі отруйника, – сказала Пет. – Це має бути жахливий, наповнений похмурими думками, мстивий розум.

– То ось як ти його бачиш? Дивно! Я думаю про нього лише як про чоловіка діловитого й холоднокровного.

– Либонь, можна подивитися на нього й так. – Вона замовкла, а тоді сказала з легким тремтінням: – А проте скоїти три вбивства… Той, хто це вчинив, мусить бути божевільним.

– Так, – сказав Ланс тихим голосом. – Боюся, що так. – Потім, перейшовши на різкий тон, він сказав: – Ради Бога, Пет, утікай звідси. Повернися до Лондона. Поїдь униз до Девонширу або вгору до озер! Поїдь у Стретфорд-на-Ейвоні або в Норфолкське графство, там є чим помилуватися. Поліція не стане тебе затримувати – ти не маєш до цих подій ніякого стосунку. Ти була в Парижі, коли вбили старого, й у Лондоні, коли померли двоє інших. Повір, я стривожений до смерті, що ти перебуваєш тут.

Пет хвилину помовчала, а тоді спокійно сказала:

– Ти знаєш, хто це зробив, чи не так?

– Ні, не знаю.

– Але ти думаєш, що знаєш… Тому ти й боїшся за мене… Скажи мені, хто це.

– Я не можу тобі сказати. Я нічого не знаю. Але я благаю Бога, щоб ти звідси поїхала.

– Любий, – сказала Пет, – нікуди я не поїду. Я відчуваю, що повинна залишитися тут. Чи на краще, чи на гірше. – Потім сказала несподівано зміненим голосом: – Проте зі мною завжди виходить на гірше.

– Ради Бога, що ти маєш на увазі, Пет?

– Я приношу нещастя. Ось що я маю на увазі. Я приношу нещастя кожному, хто стає мені близький.

– Дурненька моя, кохана, ти мені не принесла нещастя. Ти хіба забула, що після того як я одружився з тобою, старий покликав мене додому й захотів зі мною заприятелювати?

– Це так, але що сталося, коли ти сюди приїхав? Немає сумніву, що я приношу людям лихо.

– Моя дорогенька, ти не маєш найменшого стосунку до цих подій. Ти просто надто забобонна, ото й усе.

– Це від мене не залежить. Деякі люди приносять нещастя. Я – одна з них.

Ланс узяв її за плечі й труснув з усієї сили.

– Ти моя Пет, й одруження з тобою стало найбільшим щастям у моєму житті. Тож заштовхай цю істину у свою дурну голову. – Потім, заспокоївшись, він сказав уже більш тверезим голосом: – Але благаю тебе, Пет, будь дуже обережна. Якщо тут блукає хтось зі схибнутим мозком, то я не хочу, щоб саме ти нарвалася на кулю або випила блекоти.

– А чи так важко випити блекоти?

– Коли мене нема близько, то тримайся біля тієї старої дами. Як пак її звати – Марпл, здається. Чому, ти думаєш, тітка Ефі попросила її оселитися тут?

– Ніхто не знає, чому тітка Ефі робить те або те. Лансе, як довго ми ще тут пробудемо?

Ланс стенув плечима.

– Важко сказати.

– Я не думаю, – сказала Пет, – що нам тут дуже раді. – Вона завагалася, а тоді сказала: – Будинок тепер, я думаю, належить твоєму братові? Він не дуже хоче, щоб ми тут залишалися, чи не так?