Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

– То вона повелася вельми приязно, вислухавши ваше прохання?

– Не так уже й приязно, бо вона ще сказала…

– Що саме вона сказала ще?

Ілейн знову зашарілася.

– О, вона бовкнула якусь дурницю про те, що я могла б зробити собі й кращий вибір. Це було щось таке, чого Адель просто не могла не сказати.

– Пусте, – заспокійливо промовив інспектор Ніл. – Родичі мають звичай говорити щось подібне.

– Так, вони мають. Але люди часто не вміють по-справжньому оцінити Джералда. Він, розумієте, інтелектуал і має чимало нестандартних і прогресивних поглядів, які далеко не всім подобаються.

– Тому він і не знайшов спільної мови з вашим батьком?

Ілейн знову густо почервоніла.

– Батько був дуже упереджений і несправедливий. Він поранив почуття Джералда. Джералд був такий ображений несправедливим ставленням до нього батька, що поїхав геть, і я не чула про нього протягом кількох тижнів.

«І, певно, не почула б і тепер, якби твій батько не помер і не залишив тобі купу грошей», – подумав інспектор Ніл. Уголос він запитав:

– Були ще якісь розмови між вами й місіс Фортеск’ю?

– Ні. Ні. Я не думаю.

– То ви розмовляли з нею приблизно о двадцять п’ятій хвилині на шосту, а мертвою місіс Фортеск’ю знайшли за п’ять хвилин до шостої. Ви більш не поверталися до бібліотеки протягом тієї півгодини?

– Ні.

– Що ви робили?

– Я… Я вийшла на коротку прогулянку.

– До готелю «Гольф»?

– Я… Так, але Джералда в готелі не було.

Інспектор Ніл знову сказав: «Зрозуміло», – але цього разу з інтонацією, яка свідчила, що розмову закінчено. Ілейн Фортеск’ю підвелася й запитала:

– Це все?

– Це все, дякую вам, міс Фортеск’ю.

Коли вона вже підвелася й наготувалася йти, інспектор Ніл сказав, ніби між іншим:

– А ви можете щось розповісти мені про дроздів?

Вона витріщилася на нього.

– Дроздів? Ви маєте на увазі тих, які були запечені в пиріг?

«Ага, вони все-таки були запечені в пирозі», – подумав інспектор, а вголос запитав:

– Коли це було?

– О, десь три або чотири місяці тому – і кілька дроздів також хтось поклав на письмовий стіл батька. Він був розлючений…

– Розлючений, кажете? Він ставив багато запитань?

– Так, звичайно, але нам не вдалося з’ясувати, хто їх туди поклав.

– А ви маєте якесь уявлення, чому він був такий розлючений?

– То була досить бридка витівка, хіба ні?

Ніл подивився на неї замисленим поглядом – але не побачив на її обличчі жодних ознак, щоб вона ухилялася від цієї розмови. Він сказав:

– О, тільки ще одне запитання, міс Фортеск’ю. Чи вам відомо, щоб ваша мачуха робила коли-небудь заповіт?

– Не маю уявлення… Думаю, що так… Люди зазвичай це роблять, хіба ні?

– Вони повинні робити їх – але далеко не завжди роблять. Ви самі зробили заповіт, міс Фортеск’ю?

– Ні… Ні… Не зробила… До сьогоднішнього дня я не мала чого заповідати… Тепер, звичайно…

Він побачив у її очах усвідомлення того, що тепер її становище змінилося.

– Так, – сказав він. – П’ятдесят тисяч фунтів накладають на людину певні зобов’язання – це багато чого змінює, міс Фортеск’ю.

Через кілька хвилин по тому, як міс Ілейн Фортеск’ю пішла, інспектор Ніл усе ще сидів, замислено втупивши погляд перед собою. Він і справді мав нову поживу для роздумів. Твердження Мері Дав, що вона бачила в саду чоловіка приблизно о четвертій годині тридцять п’ять хвилин, відкривало нові можливості. Це, звичайно, у тому випадку, якщо Мері Дав говорила правду. У звички інспектора Ніла ніколи не входило вважати, що кожен говорить правду. Але з усією ретельністю проаналізувавши її твердження, він не знайшов жодної реальної причини, яка примусила б її брехати. Він був схильний думати, що Мері Дав сказала правду, коли розповіла про те, що бачила чоловіка в саду. Не випадало сумніватися в тому, що той чоловік не був Ланселотом Фортеск’ю, хоч її припущення, що то був він, за тих обставин здавалося цілком природним. То був не Ланселот Фортеск’ю, але той чоловік мав приблизно той самий зріст і ті самі форми, що й Ланселот Фортеск’ю, і якщо в той конкретний час у саду справді був якийсь чоловік, а тим більше, якщо він скрадався, намагаючись нікому не потрапляти на очі, якщо судити з того, як він ховався за живоплотом із тисових дерев, то це, безперечно, відкривало нові можливості для роздумів.

Мері Дав не тільки запевняла, що бачила в саду чоловіка, вона ще й стверджувала, ніби чула кроки на верхньому поверсі будинку. А цей факт можна, у свою чергу, прив’язати до знайденого ним речового доказу. До невеличкого шматочка багнюки, який він знайшов на підлозі будуара Адель Фортеск’ю. Інспектор Ніл тоді зосередив свою увагу на невеличкому письмовому столі, який стояв у тій кімнаті. Гарненька підробка під стародавню меблю з досить очевидною секретною шухлядкою в ній. У тій шухлядці зберігалися три листи, які Вівіан Дюбуа надіслав Адель Фортеск’ю. Велика кількість любовних листів того або того виду пройшли через руки інспектора Ніла протягом його службової кар’єри. Він був добре знайомий із палкими листами, дурними листами, сентиментальними листами й вередливими листами. Траплялися й надзвичайно обережні. Інспектор Ніл був схильний зарахувати три знайдені листи від Дюбуа до останньої категорії. Навіть якби їх зачитали на процесі з розриву шлюбу, присяжні могли б визнати їх такими, що надихалися виключно почуттями платонічної дружби. Хоча в цьому випадку інспектор Ніл подумав: «Яка там, у біса, платонічна дружба!» – і коли знайшов ці листи, то відразу надіслав їх у Скотленд-Ярд, бо на той час питання полягало в тому, чи зможе офіс державного звинувачення зробити висновок, що існують достатні підстави притягти до судової відповідальності Адель Фортеск’ю або Адель Фортеск’ю та Вівіана Дюбуа спільно. Усе вказувало на те, що Рекса Фортеск’ю отруїла його дружина за співучасті свого коханця або без неї. Ті листи, хоч і дуже обережні, робили досить очевидним, що Вівіан Дюбуа був її коханцем, але, наскільки міг бачити інспектор Ніл, вони не підбурювали її до вчинення злочину. Можливо, він підбурював її на це словами, але Вівіан Дюбуа був надто обережним, щоб записати такі думки на папері.