Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

Що відкривало перед ним кілька цікавих нових можливостей.

Він уже планував подумки кілька розмов із різними людьми – але цього разу він будуватиме свої запитання зовсім інакше.

Він не стане дотримуватися якоїсь однієї версії…

Він навіть приділить найсерйознішу увагу міркуванням старушенції Як-пак-її-звуть про дитячий віршик. Бо не було найменшого сумніву, що текст того віршика з дивовижною точністю відповідав тому, що сталося в «Тисовій хатині». Він навіть узгоджувався з тим пунктом, що турбував його від самого початку. З житом у кишені отруєного.

– Дрозди? – промурмотів інспектор Ніл сам до себе.

Сержант Гей витріщився на нього.

– Я справді знайшов цю банку в кущах, сер, – сказав він. – Але жодного дрозда я там не бачив.

Інспектор Ніл пішов шукати Мері Дав.

Він знайшов її в одній зі спалень на першому поверсі. Вона наглядала за Елен, яка знімала з ліжка те, що здавалося цілком чистими простирадлами. Стосик чистих рушників лежав на стільці.

Інспектор Ніл був спантеличений.

– Хтось приїздить? – запитав він.

Мері Дав подивилася на нього з усмішкою. На відміну від Елен, яка здавалася похмурою й сердитою, Мері зберігала притаманну їй незворушність.

– Правду кажучи, навпаки, – відповіла вона.

Ніл подивився на неї із запитанням у погляді.

– Це кімната, яку ми приготували для гостя, містера Джералда Райта.

– Джералда Райта? Хто він?

– Він друг міс Ілейн Фортеск’ю. – Мері доклала всіх зусиль, щоб у її голосі не відчулося найменшого натяку.

– Він мав намір сюди приїхати – коли?

– Якщо не помиляюся, він оселився в готелі «Гольф» наступного дня по смерті містера Фортеск’ю.

– Наступного дня?

– Так сказала міс Фортеск’ю. – Голос Мері досі був очищений від будь-яких емоцій або почуттів. – Вона сказала, що хоче запросити його приїхати й зупинитися в їхньому домі – тож я маю підготувати для нього кімнату. Тепер же, після ще двох трагедій, для нього, либонь, буде краще залишитися в готелі.

– У готелі «Гольф»?

– Так.

– Звісно, нехай краще він залишиться там.

Елен зібрала простирадла та рушники й вийшла з кімнати.

Мері Дав скинула на Ніла запитливим поглядом.

– Ви хочете про щось поговорити зі мною?

Ніл сказав, намагаючись говорити якомога люб’язнішим тоном:

– Для мене надзвичайно важливо знати точний час, коли відбувалися ті або ті події. Члени цієї родини мають трохи туманні уявлення про час – і воно й не дивно. Натомість ви, міс Дав, – і я це зрозумів відразу, – завжди надзвичайно точні у своїх твердженнях про час.

– І це теж не дивно!

– Так, можливо, і я можу тільки висловити захоплення тим, як вам пощастило зберегти порядок у домі, можна сказати, охопленому панікою, яку спричинили два останні вбивства. – Він помовчав, а тоді з цікавістю запитав: – Як вам це вдалося?

Інтуїція підказувала йому, що єдиною тріщиною в обладунку непроникності Мері Дав була самовтіха ефективністю свого домоуправління. Вона трохи випросталася тепер, відповідаючи йому.

– Крампи, звісно, хотіли відразу піти.

– Ми цього не дозволили б.

– Я знаю. Але я також сказала їм, що містер Персівал Фортеск’ю, безперечно, виявить щедрість до тих людей, які не покинули його в скрутну хвилину.

– А Елен?

– Елен не мала наміру піти.

– Елен не мала наміру піти, – повторив інспектор Ніл. – Вона має добрі нерви.

– Вона любить катастрофи, – сказала Мері Дав. – Як і місіс Персівал, вона знаходить у катастрофі щось подібне до приємної драми.

– Цікаво. Ви гадаєте, місіс Персівал була в захваті від цих трагедій?

– Ні, звичайно, ні. Таке припускати було б занадто. Я просто сказала б, що ці події – як би мені висловитися точніше – допомогли їй струсити із себе млявість абощо…

– А як вони вплинули на вас, міс Дав?

Мері Дав стенула плечима.

– Я не спізнала приємних відчуттів, – сухо відповіла вона.

Інспектор Ніл знову відчув невтримне бажання проломитися крізь холодний захист цієї молодої жінки – з’ясувати, що насправді криється за ретельною діловитістю, за загадковою невизначеністю її поведінки.

Проте він лише круто перейшов до справи:

– А зараз підсумуймо те, що нам відомо про час і місця подій: останній раз ви бачили Ґледіс Мартін у холі, перед тим як вона мала занести до бібліотеки чай, і це було за двадцять хвилин до п’ятої?

– Так, я сказала їй, щоб вона принесла чай.

– А ви звідки туди підійшли?

– Згори – мені здалося, я почула телефонний дзвінок кілька хвилин тому.