Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

– І хтось познімав їх звідти й поклав на стіл містера Фортеск’ю?

– Так.

– Ви бачите якийсь глузд у цьому – якусь аналогію з якимись подіями?

Мері похитала головою.

– Не думаю.

– Як містер Фортеск’ю сприйняв ту витівку? Він розгнівався?

– Природно, він розгнівався.

– Але не можна сказати, щоб це дуже зіпсувало йому настрій?

– Чесно кажучи, я не пам’ятаю.

– Зрозуміло, – сказав інспектор Ніл.

Більше він не сказав нічого. Мері Дав знову обернулася, але йому здалося, що цього разу вона пішла геть якось неохоче, ніби їй дуже кортіло довідатися, що в нього на думці. Насправді інспектор Ніл відчував невдячне роздратування, думаючи про міс Марпл. Вона запропонувала йому подумати про дроздів, і дрозди, схоже, справді мали якийсь стосунок до цієї справи. Хай і не двадцять п’ять, а все ж таки. Вони залишаються якимсь символом.

Ця подія сталася давно, ще минулого літа, і яким чином вона стосувалася сьогоднішніх подій, інспектор Ніл не мав найменшого уявлення. Він не дозволить, щоб ця містика чорних дроздів відвернула його увагу від логічного й тверезого розслідування вбивства, яке холоднокровно здійснив убивця, що мислив тверезо й мав перед собою тверезу мету, але відтепер йому доведеться приймати до уваги і якісь фантастичні аспекти справи, яку він розслідує.

– Пробачте, міс Фортеск’ю, що я турбую вас знову, але я хочу цілком прояснити деякі подробиці справи. Наскільки нам відомо, ви були останньою людиною, – чи передостанньою, – яка бачила місіс Фортеск’ю живою. Було приблизно двадцять хвилин на шосту, коли ви покинули бібліотеку?

– Десь так, – підтвердила Ілейн. – Дуже точно я сказати не можу. – Вона додала, ніби захищаючись від звинувачення: – Людина дивиться на годинник не так часто.

– Ні, звичайно ж, ні. Протягом того часу, коли ви були сам на сам із місіс Фортеск’ю, про що ви розмовляли?

– Хіба має якесь значення те, про що ми розмовляли?

– Мабуть, що ні, – сказав інспектор Ніл, – але ви можете дати мені певний ключ до того, що було на думці в місіс Фортеск’ю.

– Хочете сказати – ви думаєте, вона сама себе отруїла?

Інспектор Ніл відчув полегкість у тоні її голосу. Звичайно, для родини таке припущення було б дуже зручним. Проте інспектор Ніл ані на мить не повірив би в нього. Адель Фортеск’ю не належала до жінок, схильних до самогубства. Навіть якби вона отруїла свого чоловіка й відчувала, що її злочин от-от розкриють, їй би не спало на думку – він був переконаний – накласти на себе руки. Вона не сумнівалася б у тому, що навіть якби її судили за вбивство, то, безперечно, виправдали б. Він, проте, не дуже здивувався, що Ілейн Фортеск’ю розуміє ситуацію саме так. Що ж, обговоримо й цю гіпотезу, так він подумав. Тому сказав, не надто згрішивши проти істини:

– Такої можливості, міс Фортеск’ю, виключати не слід. Тоді, можливо, ви все-таки розповісте мені, про що ж була ваша розмова?

– Як вам сказати… Насправді ми говорили про справи, що стосувалися мене… – сказала Ілейн і замовкла, вагаючись.

– А ваші справи… – і він замовк, заохочуючи її до подальшої розмови приязною усмішкою.

– Я маю друга, який щойно приїхав у цю місцевість, і запитала Адель, чи не має вона якихось заперечень, якщо я запропоную йому оселитися в нашому домі.

– Он як. І що то за друг?

– Це містер Джералд Райт. Він шкільний учитель. Він зупинився в готелі «Гольф».

– То він, можливо, ваш дуже близький друг?

Інспектор Ніл подивився на неї поглядом добродушного дядька, який набавив йому років п’ятнадцять віку.

– То, можливо, незабаром ми почуємо цікаве повідомлення про шлюб?

Він відчув майже докори сумління, коли побачив, як дівчина зробила незграбний рух рукою й густо почервоніла. Не випадало сумніватися, що вона закохана в того Джералда.

– Ми з ним не заручені і, звичайно, ми не можемо оголосити про це тепер, але… знаєте… я думаю, що так… ми хочемо одружитися.

– Я вас вітаю, – люб’язно промовив інспектор Ніл. – Містер Райт, ви кажете, зупинився в готелі «Гольф»? Скільки часу він уже там живе?

– Я надіслала йому телеграму, коли помер батько.

– І він приїхав відразу. Зрозуміло, – сказав інспектор Ніл.

Це його улюблене слово тепер прозвучало по-дружньому й заспокійливо.

– Що сказала місіс Фортеск’ю, коли ви попросили її дозволити, щоб ваш друг оселився тут?

– Вона сказала, що, звичайно ж, я можу запрошувати сюди, кого мені заманеться.