Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

– Ґледіс, певно, відповіла на той телефонний дзвінок?

– Так. Хтось помилився номером. Хтось, кому була потрібна пральня в Бейдон-Гіт.

– І то був останній раз, коли ви її бачили?

– Вона принесла тацю з чаєм до бібліотеки приблизно через десять хвилин.

– А міс Ілейн Фортеск’ю прийшла після цього?

– Так, через три або чотири хвилини. Тоді я піднялася нагору сказати місіс Персівал, що чай готовий.

– Ви завжди її кличете?

– О, ні, люди приходили пити чай, коли їм хотілося, але місіс Фортеск’ю запитала, куди всі поділися. Мені здалося, я почула кроки місіс Персівал, яка спускалася до чаю, але я помилилася…

Ніл урвав її. Це було щось нове.

– Ви маєте на увазі, що почули нагорі чиїсь кроки?

– Так, на початку сходів, мені здалося. Але ніхто не зійшов униз, тож я сама піднялася нагору. Місіс Персівал була у своїй спальні. Вона щойно туди увійшла. Вона виходила прогулятися…

– Ага, розумію, виходила прогулятися. Котра година тоді була?

– Десь близько п’ятої, думаю…

– А містер Ланселот Фортеск’ю – коли він прийшов?

– Через кілька хвилин по тому, як я знову спустилася вниз – я думала, він прийшов раніше, але…

Інспектор Ніл урвав її:

– Чому ви думали, що він прийшов раніше?

– Бо мені здалося, я побачила його крізь нижнє вікно.

– Ви хочете сказати, ви побачили його в саду?

– Так, я побачила, як хтось промайнув за тисовим живоплотом, і подумала, що то, мабуть, він.

– Це сталося по тому, як ви спустилися вниз, після того як повідомили місіс Персівал Фортеск’ю, що чай готовий?

Мері поправила його:

– Ні, не тоді, це було раніше, коли я спустилася вперше.

Інспектор Ніл утупився в неї запитливим поглядом.

– Ви в цьому переконані, міс Дав?

– Так. Я абсолютно переконана. Тому я дуже здивувалася, побачивши його, коли він справді подзвонив у двері.

Інспектор Ніл похитав головою. Він спробував затамувати своє внутрішнє хвилювання, коли сказав:

– Той, кого ви побачили в саду, не міг бути Ланселотом Фортеск’ю. Його потяг, який прибуває о четвертій двадцять вісім, запізнився на дев’ять хвилин. Він прибув на станцію Бейдон-Гіт о четвертій тридцять сім. Він мусив чекати кілька хвилин таксі – цей потяг завжди дуже повний. Лише десь за чверть до п’ятої (через десять хвилин по тому, як ви бачили чоловіка в саду) він покинув станцію, а їхати сюди йому було десять хвилин. Він заплатив за таксі перед брамою «Тисової хатини» не раніше, як за п’ять хвилин до п’ятої. Ні, той чоловік, якого ви бачили, не був Ланселотом Фортеск’ю.

– Я певна, що когось бачила.

– Так, ви когось бачили. Уже смеркалося. Ви могли чітко роздивитися того чоловіка?

– Ні, не могла, я не могла побачити його обличчя чи щось інше, побачила тільки загальні обриси постаті, він був високий і стрункий. Ми чекали Ланселота Фортеск’ю, тому я й подумала, що то він.

– Він ішов… куди він ішов?

– Він ішов попід тисовим живоплотом до східної частини будинку.

– Там є двері. Вони замкнені?

– Ні, вони відчинені доти, доки в домі всі не ляжуть спати.

– То кожен може увійти в дім крізь бічні двері, і ніхто з домашніх його не побачить?

Мері Дав замислилася.

– Думаю, що так. Справді так. – Вона швидко додала: – Ви хочете сказати, що людина, чиї кроки я почула згодом нагорі, могла увійти в ті двері? І що вона ховалася там, нагорі?

– Щось подібне.

– Але хто?..

– Це залишається з’ясувати. Дякую вам, міс Дав.

Коли вона обернулася, щоб піти, інспектор Ніл запитав ніби мимохідь:

– До речі, а ви нічого не можете розповісти мені про дроздів?

Уперше – так йому здалося – міс Дав була захоплена зненацька. Вона рвучко обернула голову.

– Я… Що ви сказали?

– Я лише запитав вас про дроздів.

– Ви не хочете сказати…

– Дроздів, – повторив інспектор Ніл.

Він надав своєму обличчю найдурнішого виразу.

– Ви маєте на увазі ту дурну витівку минулого літа? Але ж це не може… – Вона урвала свою фразу.

Інспектор Ніл сказав приязним голосом.

– Я дещо про це почув, але був переконаний, що від вас довідаюся більше.

Мері Дав знову набула свого спокійного, практичного вигляду.

– Думаю, то був якийсь дурний і зловтішний жарт, – сказала вона. – Четверо мертвих дроздів поклали містерові Фортеск’ю на письмовий стіл у його кабінеті. Було літо, і вікна були розчинені, і ми тоді подумали, що ту витівку утнув син садівника, хоч він запевняв, що ніколи нічого подібного не робив. Але садівник справді застрелив кількох дроздів, які висіли на гіллі фруктових дерев.