Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

– Розумію. Ви кого-небудь зустріли?

– Чи я зустріла когось? – Вона скинула на нього здивованим поглядом. – Що ви маєте на увазі?

– Я лише подумав, чи ви когось бачили і чи хтось бачив вас протягом тієї вашої прогулянки.

– Я бачила садівника, але він був далеко. Більше я нікого не бачила.

Вона подивилася на нього з підозрою.

– Потім ви повернулися в дім, піднялися до своєї кімнати й саме роздягалися, коли міс Дав увійшла сказати вам, що чай уже можна пити.

– Так. Так, і тоді я спустилася до бібліотеки.

– І хто там був?

– Адель та Ілейн, а через хвилину або дві прийшов Ланс. Мій дівер, ви знаєте. Той, хто повернувся додому з Кенії.

– А потім усі ви стали пити чай?

– Так, ми стали пити чай. Потім Ланс пішов побачитися з тіткою Ефі, а я піднялася до себе, щоб дописати свої листи. Я залишила там Ілейн з Аделлю.

Він підбадьорливо кивнув головою.

– Так. Міс Фортеск’ю, схоже, була з місіс Фортеск’ю протягом п’ятьох або десятьох хвилин, після того як ви пішли. Ваш чоловік ще не повернувся додому?

– О, ні. Персі… Вал… повернувся додому не раніше, як о пів на сьому чи о сьомій. Справи затримали його в місті.

– Він повернувся додому поїздом?

– Так. Він узяв таксі на станції.

– Для нього було незвичним повертатися додому поїздом?

– Іноді він так повертається. Не дуже часто. Думаю, він був у таких місцях у місті, де дуже важко запаркувати автомобіль. Для нього було набагато легше повернутися додому на поїзді, від станції Кеннон-стрит.

– Розумію, – сказав інспектор Ніл. Він провадив: – Я запитав вашого чоловіка, чи місіс Фортеск’ю склала заповіт, перед тим як померла. Він сказав, що, певно, ні. Думаю, що й вам по це нічого не відомо?

На його подив, Дженніфер Фортеск’ю енергійно закивала головою.

– О, так, – сказала вона. – Адель склала заповіт. Вона сказала мені про це.

– Справді? Коли саме вона його склала?

– Не так давно. Близько місяця тому, я думаю.

– Це дуже цікаво, – сказав інспектор Ніл.

Місіс Персівал енергійно нахилилася вперед. Її обличчя сяяло від задоволення. Вона явно втішалася тим, що наділена таким дорогоцінним знанням.

– Вал про це не знав, – сказала вона. – Ніхто не знав. Думаю, я випадково довідалася про це. Я була на вулиці. Щойно вийшла з крамниці канцелярського приладдя, коли побачила Адель, яка виходила з адвокатської контори. «Ансел і Ворел», ви знаєте. На Гай-стрит.

– Знаю, – сказав Ніл. – Там розташована місцева адвокатська контора.

– Так. І я запитала в Адель: «Що ти там робила?» А вона засміялася й відповіла: «Тобі так цікаво знати?» А потім, коли ми йшли разом, вона сказала: «Я тобі скажу, Дженніфер. Я складала там свій заповіт». – «Ну, знаєш, – здивувалася я, – навіщо тобі заповіт, Адель, ти начебто не стара й не хвора. Чи, може, я помиляюся?» А вона відповіла мені, що ні, звичайно ж, вона не хвора. Вона ніколи не почувала себе краще, ніж тепер. Але кожен повинен скласти свій заповіт. Вона мені пояснила, що не захотіла звертатися до того зарозумілого сімейного адвоката в Лондоні, містера Білінґслі. Вона сказала, що той старий і слизький ябедник неодмінно про все розповість родині. «Ні, – сказала вона, – мій заповіт – це моя справа, Дженніфер, і я зроблю його, як хочу, і ніхто не знатиме, що там у ньому написано». – «Гаразд, Адель, – сказала я, – я нічого нікому не розповім». А вона мені у відповідь: «Можеш розповідати кому завгодно. Бо ти все одно не знаєш його змісту». Але я нікому не розповіла про ту мою розмову з Аделлю. Нікому, навіть Персі. Я вважаю, що жінки повинні підтримувати одна одну, чи не так, інспекторе Ніл?

– Я переконаний, це дуже добре почуття з вашого боку, – дипломатично прокоментував інспектор Ніл.

– Знаєте, я за своєю вдачею жінка не зла, – сказала Дженніфер, – але Адель ніколи особливо мені не подобалася, якщо ви розумієте, про що я кажу. Я завжди думала, вона належить до тих жінок, які ні перед чим не зупиняться, щоб добути те, чого вони хочуть. Але тепер вона мертва, і, можливо, я недооцінювала її, бідолашну.

– Що ж, я дякую вам, місіс Фортеск’ю, ви мені дуже допомогли.

– Будь ласка, будь ласка. Я з радістю готова зробити все, що можу. Усе так жахливо, ви зі мною, сподіваюся, згодні? А що то за стара дама, яка приїхала сьогодні вранці?

– Така собі міс Марпл. Вона вельми люб’язно приїхала сюди повідомити нам усе, що вона знає про Ґледіс Мартін. Вона сказала, що Ґледіс Мартін служила в неї кілька років тому.

– Справді? Як цікаво.

– У мене до вас іще одне запитання, місіс Персівал. Чи вам відомо що-небудь про дроздів?