Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– Просто неймовірно, як ви додумуєтесь до такого, – захоплено промовив доктор Константін.

– Цього разу це була не моя заслуга. Це був не здогад. Графиня Андрені майже розповіла мені.

– Comment ? [81] Як? ( фр. ) Напевно ж ні?

– Пам’ятаєте, я запитував її про гувернантку чи компаньйонку? Я вже для себе вирішив, що якщо Мері Дебенгем була в цю справу вплутана, то вона мала б обіймати подібну посаду в домі.

– Так, але графиня Андрені описала зовсім іншу особу.

– Саме так. Високу, середнього віку, з рудим волоссям – власне, повну протилежність Мері Дебенгем, настільки, що на це важко не звернути увагу. Але їй потрібно було вигадати ім’я дуже швидко, і саме її підсвідома асоціація виказала її. Вона сказала «міс Фрібоді», як ви пам’ятаєте.

– Так?

– Eh bien , ви можете цього не знати, але в Лондоні була крамниця, що мала назву до недавнього часу «Дебенгем і Фрібоді». Тримаючи в голові прізвище Дебенгем, вона швидко хапається за ще одне, і перше, що спадає їй на думку, – це Фрібоді. Природно, що я одразу все зрозумів.

– Ще одна брехня. Чому вона це зробила?

– Можливо, знову через відданість. Це все ускладнює.

– Ma foi , – жорстко промовив мсьє Бук. – Чи всі в цьому потягу брешуть?

– Це, – сказав Пуаро, – саме те, що ми скоро дізнаємось.

– Мене вже нічого не здивує, – сказав мсьє Бук. – Нічого! Навіть якщо всі, хто є в потягу, доведуть, що вони жили в домі Армстронґів, – я зовсім не здивуюсь.

– Це дуже голосна заява, – мовив Пуаро. – Хочете поспостерігати, що ваш улюблений підозрюваний, італієць, розповість про себе?

– Ви зробите ще один із ваших славнозвісних здогадів?

– Саме так.

– Це справді надзвичайна справа, – вимовив Константін.

– Ні, це – найприродніша.

Мсьє Бук замахав руками в комічній розпуці.

– Якщо ви це називаєте природним, mon ami …

У нього забракло слів.

На цей час Пуаро уже попросив офіціанта вагона-ресторану покликати Антоніо Фоскареллі.

В очах великого італійця проглядала тривога, коли він увійшов. Він кидав на всі боки нервові погляди, наче загнаний звір.

– Що вам потрібно? – сказав він. – Мені нічого вам сказати, чуєте – нічого! Per Dio [82] На Бога. ( італ. ) … – Він грюкнув кулаком по столу.

– Так, у вас ще є що нам розповісти, – наполегливо мовив Пуаро. – Правду!

– Правду? – Він кинув занепокоєний погляд на Пуаро. Кудись щезла вся його впевненість та щирість.

– Mais oui . Можливо, я її вже знаю. Та якщо ви самі зізнаєтеся, це тільки стане вам на користь.

– Ви розмовляєте як американська поліція. «Визнайте вину», так вони кажуть… «Визнайте вину».

– О! То у вас є досвід спілкування із поліцією Нью-Йорка?

– Ні, ні, ніколи не було. Вони не довели нічого щодо мене, хоча й дуже старались.

Пуаро тихо проговорив:

– Це стосувалося справи Армстронґів, чи не так? Ви були водієм?

Його очі зустрілись із очима італійця. Великий чолов’яга раптом вибухнув. Він був наче пробита кулька.

– Якщо знаєте, то чому питаєте?

– Чому ви обманювали зранку?

– Через бізнес. До того ж, я не довіряю югославській поліції. Вони ненавидять італійців. Вони б не повелись зі мною справедливо.

– Можливо, вони навіть дуже справедливо повелись би із вами!

– Ні, ні, я не маю жодного стосунку до того, що сталось минулої ночі. Я не полишав свого купе. Той набурмосений англієць, він підтвердить. Це був не я, хто вбив ту свиню – того Ретчетта. Ви нічого не доведете проти мене.

Пуаро щось писав на уривку паперу. Він підвів очі та сказав тихо:

– Дуже добре. Ви можете йти.

Фоскареллі призупинився невпевнено.

– Ви ж розумієте, що не був я… що я не маю до цього жодного стосунку?

– Я сказав, ви можете йти.

– Це конспірація. Ви хочете мене підставити? Усе заради тієї свинюки, яка мала би потрапити на електричний стілець! І це ганьба, що він таки не потрапив. Якби це був я… якби мене заарештували…

– Та це були не ви. Ви не були причетні до викрадення дитини.

– Що ви намагаєтесь сказати? Адже ця малеча, вона була втіхою для всього дому. Тоніо вона мене називала. І сідала в автомобіль, і робила вигляд, наче вона за кермом. Усі в будинку просто обожнювали її! Навіть поліція це розуміла. Ах, маленька красуня.

Його голос пом’якшав. На очах з’явились сльози. Потім він різко розвернувся на одному місці й подався геть із вагона-ресторану.

– П’єтро, – покликав Пуаро офіціанта вагона-ресторану. – № 10 – шведська леді.