Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– У цьому є свої переваги, – мовив Пуаро, – якщо ви вкажете тому, хто вам збрехав, на правду, вони зазвичай її визнають, – часто з несподіванки. Важливо вгадати правильно, щоб досягти такого ефекту.

Це єдиний підхід до цієї справи. Я обираю пасажирів по черзі, вислуховую їхні свідчення та кажу сам собі: « Якщо той чи той обманює, то в чому саме і яка в них на це причина ?». І я відповідаю: якщо вони обманюють – якщо , зауважте, – це може бути лише з певної причини про певну річ. Ми це виконали дуже вдало з графинею Андрені. Ми продовжимо тепер використовувати той самий метод із кількома іншими особами.

– І припустимо, друже, що ваш здогад не виправдається?

– То одна особа у будь-якому разі позбавиться підозри.

– Ах! Процес виключення.

– Саме так.

– І кого ми візьмемо за наступного?

– Ми візьмемоа того pukka sahib , полковника Арбатнота.

Полковник Арбатнот був очевидно незадоволений викликом у вагон-ресторан на другу розмову. На його обличчі був погрозливий вираз, коли він сів та промовив:

– Що?

– Прошу мене пробачити за те, що викликаю вас удруге, – мовив Пуаро. – Та є ще деяка інформація, яку, я гадаю, ви можете нам надати.

– Невже? Я маю сумнів.

– Для початку, бачите цей йоржик для люльки?

– Так.

– Він не ваш?

– Не знаю. Я не ставлю на них особисті помітки.

– Чи вам відомо, полковнику Арбатнот, що ви є єдиним серед пасажирів вагона «Стамбул – Кале», хто курить люльку?

– У такому разі, він, можливо, – один із моїх.

– Ви знаєте, де його знайшли?

– Жодного поняття.

– Поряд із тілом вбитого чоловіка.

Брови полковника Арбатнота піднялися.

– Чи можете, полковнику Арбатнот, сказати нам, як він міг там опинитися?

– Якщо ви маєте на увазі, чи то я його там загубив, то – ні, не я.

– Чи заходили ви колись до купе містера Ретчетта?

– Я навіть ніколи з ним не спілкувався.

– Ви з ним ніколи не спілкувались і ви його не вбивали?

Брови полковника знову підскочили вгору, наче сардонічно.

– Якби я це зробив, то навряд чи повідомив би вас про цей факт. Проте я не вбивав цього чоловіка.

– Ах, гаразд, – пробурмотів Пуаро. – Це неважливо.

– Перепрошую?

– Я сказав, що це – неважливо.

– О! – Арбатнот мав приголомшений вигляд. Він неспокійно оглядав Пуаро.

– Бо, бачте, – продовжив маленький чоловічок, – йоржик не має великого значення. Я сам можу навести одинадцять прекрасних пояснень його наявності там.

Арбатнот витріщився на нього.

– Насправді я хотів вас побачити із зовсім іншого приводу, – не зупинявся Пуаро. – Міс Дебенгем, напевно, вам говорила, що я підслухав дещо сказане вам на станції Конья?

Арбатнот не відповідав.

– Вона сказала: «Не зараз. Коли все закінчиться. Коли все буде позаду». Чи знаєте ви, про що йдеться?

– Перепрошую, мсьє Пуаро, але я змушений відмовитись відповідати на це запитання.

– Pourquoi?

Полковник сказав напружено:

– Я порадив би вам запитати саму міс Дебенгем, про що йдеться.

– Я запитав.

– І вона відмовилась розповісти?

– Так.

– Тож, я гадаю, має бути цілковито зрозуміло, навіть для вас, що я не промовлю ні слова.

– Ви не виказуватимете секрету леді?

– Можна й так сказати, якщо вам це більше подобається.

– Міс Дебенгем сказала, що це стосується її особистих справ.

– То чому б не сприйняти це так, як є?

– Тому що, полковнику Арбатнот, міс Дебенгем можна назвати дуже підозрілою особою.

– Нонсенс, – промовив полковник із теплотою.

– Не нонсенс.

– У вас нічого на неї немає.

– А як щодо того, що міс Дебенгем була компаньйонкою-гувернанткою у домі Армстронґів у той час, коли викрали маленьку Дейзі Армстронґ?

Запала хвилина мертвої тиші.

Пуаро злегка кивнув головою.

– Бачте, – мовив він, – ми знаємо більше, ніж ви думаєте. Якщо міс Дебенгем невинувата, то чому вона приховала цей факт? Чому вона сказала, що ніколи не була в Америці?

Полковник прочистив горло.

– Ви часом не помиляєтесь?

– Я не помиляюся. Чому міс Дебенгем збрехала мені?

Полковник Арбатнот знизав плечима.

– Краще запитайте в неї. Усе-таки, я думаю, ви помиляєтесь.

Пуаро голосно гукнув. З’явився офіціант із дальнього кінця вагона.

– Підіть запитайте англійську леді з купе № 11, чи вона не буде така ласкава прийти сюди.

– Bien, Monsieur .

Чоловік пішов. Четверо за столом сиділи мовчки. Обличчя полковника Арбатнота мало такий вигляд, наче було витесане з дерева: замкнуте та незворушне.