Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– Саме так, – сказала місіс Габбард, киваючи головою.

– Він жбурляє використаний ним кинджал у сумку для туалетного приладдя місіс Габбард, проходячи повз неї. Потім він вислизає із купе і йде вздовж коридору. Він поспішно кидає уніформу у валізу в порожньому купе, і за кілька хвилин, одягнений у звичайний одяг, залишає потяг якраз перед тим, як він рушив. Знову використавши такий самий спосіб проникнення – двері поряд з вагоном-рестораном.

Усі ахнули.

– А як щодо годинника? – вимагав містер Гардман.

– Саме тут і є пояснення всьому. Містер Ретчетт не перевів годинник на годину назад, як мав би зробити у Царіброді. Його годинник досі показував східноєвропейський час, що на годину уперед центральноєвропейського часу. Тоді було чверть по дванадцятій , коли містеру Ретчетту нанесли ножові поранення, а не чверть по першій.

– Але воно абсурдне, це пояснення, – крикнув мсьє Бук. – Як щодо голосу, який було чутно із купе за двадцять три хвилини до першої? Це був або голос Ретчетта, або убивці.

– Не обов’язково. Це міг би бути… ну… голос третьої особи. Того, хто пішов до Ретчетта поговорити й знайшов його мертвим. Він подзвонив у дзвінок, щоб закликати провідника, потім, як ви висловились, він занервував – злякався, що його звинуватять у злочині, і заговорив, вдаючи з себе Ретчетта.

– C ’ est possible [85] Це можливо ( фр. ). , – неохоче зізнався мсьє Бук.

Пуаро глянув на місіс Габбард.

– Так, мадам, ви хотіли сказати?..

– Що ж, я не знаю, що я хотіла сказати. Ви гадаєте, я також забула перевести годинник?

– Ні, мадам. Я гадаю, що ви чули, як хтось проходив повз, але – підсвідомо; пізніше вам наснився страшний сон про чоловіка у вашому купе і ви, прокинувшись, з переляку подзвонили до провідника.

– Гаразд, думаю, таке можливо, – визнала місіс Габбард.

Княгиня Драґомірова вдивлялась у Пуаро прямим поглядом.

– Як ви поясните свідчення моєї покоївки, мсьє?

– Дуже просто, мадам. Ваша покоївка упізнала хустинку, яку я їй показував. Та вона трохи невміло намагалася вас прикрити. Вона бачила того чоловіка, проте раніше, коли потяг зупинявся на станції Віньківці. Вона зробила вигляд, що зіштовхнулась із ним годиною пізніше, помилково гадаючи, що цим забезпечує вам залізне алібі .

– Ви про все подумали, мсьє. Я… я вами захоплююсь.

Запала тиша.

Раптом усі аж підскочили, коли доктор Константін грюкнув кулаком по столу.

– Та ні, – сказав він. – Ні, ні й іще раз ні! Це пояснення не витримує жодної критики. У ньому не вистачає з дюжини дрібних пунктів. Злочин не був скоєним у такий спосіб, і мсьє Пуаро має це добре знати.

Пуаро кинув на нього уважний погляд.

– Зрозуміло, – мовив він, – що я маю вам надати моє друге розв’язання. Та не відмовляйтесь від цього так поспішно. Ви можете з ним погодитись пізніше.

Він знову повернувся до всіх інших.

– Існує ще одна можлива розв’язка цього злочину. Ось як я до неї дійшов.

Коли я прослухав усі свідчення, я відкинувся на спинку, заплющив очі та почав думати. Декотрі пункти здались мені вартими моєї уваги. Я виклав ці пункти моїм колегам. Деякі з них я сам для себе уже пояснив, такі як масна пляма у паспорті тощо. Я пройдусь по пунктах, котрі залишились. Першим і найважливішим для мене було висловлювання мсьє Бука у вагоні-ресторані за обідом у перший день після відбуття зі Стамбула, а саме те, що компанія, яка тут зібралась, була дуже цікавою через свою різноманітність, представляючи всі класи та національності.

Я з ним погодився, та саме цей пункт не йшов мені з думки, я намагався уявити, де така компанія могла б зібратись за інших обставин. І моєю відповіддю було – лише в Америці. Лише в Америці господа може складатись із такої різноманітності національностей: водій – італієць, гувернантка – англійка, няня – шведка, покоївка – француженка і так далі. Це привело мене до моєї схеми «здогадів», тобто проб кожної особи на певну роль у драмі Армстронґів, так ніби продюсер проводив проби на виставу. Що ж, це дало надзвичайно цікаві та задовільні результати.

Я також перевірив у себе в голові свідчення кожного осібно з дуже цікавим результатом. Для початку візьмемо свідчення Макквіна. Перше моє опитування його було досить задовільним. Та на другому він загадково висловився. Я розповідав йому про те, що ми знайшли записку, де згадувалася справа Армстронґа. Він сказав: «Але ж…», потім замовк і продовжив: «Я мав на увазі… це було досить необачно з боку старого».