Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– Тоді, каву, мем. Вам потрібно щось міцніше.

– Від того коньяку в мене трохи паморочиться в голові. Гадаю, я випила б кави.

– Прекрасно. Вам потрібно набратися сили.

– Ой, який смішний вираз.

– Але спершу, мадам, невелика стандартна операція. Ви дозволите оглянути ваш багаж.

– Навіщо?

– Ми просто переглянемо багаж усіх пасажирів. Не хочу нагадувати вам про той неприємний момент, але не забувайте про вашу сумочку для туалетного приладдя.

– Боже милий! Може, ваша правда! Таких сюрпризів я більше не переживу.

Огляд швидко завершився. Місіс Габбард подорожувала з невеликим багажем: коробка для капелюшків, дешева валіза та добре напхана дорожня сумка. Вміст цих трьох предметів багажу був простий та практичний, і огляд зайняв би не більше, ніж кілька хвилин, якби місіс Габбард не затягувала його, наполягаючи, щоб усі звернули увагу на «мою дочку» та двійко досить страшнуватих дітей: «Діти моєї дочки. Хіба вони не милі?»

Після висловлення всіх подяк і застережень, та обіцянки місіс Габбард, що їй принесуть каву, Пуаро з двома своїми товаришами відкланялися.

– Ну, ми розпочали, та все намарне, – зазначив мсьє Бук. – За кого візьмемося тепер?

– Було б найпростіше, гадаю, просто йти потягом, вагон за вагоном. Це означає, що ми починаємо з № 16 – люб’язного мсьє Гардмана.

Містер Гардман, який смалив сигару, зустрів їх привітно.

– Заходьте, джентльмени, тобто якщо це по-людськи можливо. Тут просто надто тісно для вечірки.

Мсьє Бук пояснив мету їхнього візиту, а великий детектив осмислено кивнув.

– Усе гаразд. Правду кажучи, я дивувався, чому ви не взялися до цього швидше. Ось мої ключі, джентльмени, і якщо ви хочете також обшукати мої кишені, ну, тоді будь ласка. Мені зняти для вас валізи?

– Це зробить провідник. Мішель!

Вміст двох дорожніх валіз містера Гардмана незабаром був оглянутий, та нічого підозрілого не виявлено. Вони містили очевидно незаконну кількість спиртного. Містер Гардман підморгнув.

– Не часто перевіряють багаж на кордоні, коли домовишся із провідником. Я дав пачку турецьких банкнот, і поки що не було проблем.

– А в Парижі?

Містер Гардман знову моргнув.

– До того часу, як я доберуся у Париж, – сказав він, – усе, що залишиться із цієї маленької партії, перейде у пляшку з написом «Лосьйон для волосся».

– Ви не прихильник сухого закону, мсьє Гардмане, – сказав мсьє Бук із усмішкою.

– Ну, – сказав Гардман, – я не можу сказати, що сухий закон колись мене хвилював.

– А! – сказав мсьє Бук. – Підпільні забігайлівки. – Він вимовив слова з обережністю, смакуючи їх. – Ваші американські слова такі химерні, такі виразні, – мовив він.

– Я дуже хотів би поїхати до Америки, – сказав Пуаро.

– Ви там вивчили б кілька передових прийомів, – сказав Гардман. – Європа хоче пробудження. Вона дрімає.

– Це правда, що Америка – країна прогресу, – погодився Пуаро. – Я багато в чому захоплююся американцями. Тільки от – я, мабуть, старомодний – я вважаю американок менш чарівними, ніж мої співвітчизниці. Французька чи бельгійська дівчина кокетлива, чарівна – гадаю, немає нікого, хто би зрівнявся з нею.

Гардман відвернувся, щоб на мить глянути на сніг.

– Можливо, ви маєте рацію, містере Пуаро, – мовив він. – Але я думаю, що кожна нація найбільше любить своїх дівчат.

Він закліпав, наче сніг сліпить йому очі.

– Трохи засліплює, еге ж? – зазначив він. – Скажіть, джентльмени, ця справа діє мені на нерви. Убивство, і сніг, і все оце, і безділля . Просто тиняюсь тут і марную час. Я би хотів працювати над чимось чи кимось.

– Справжній енергійний дух заходу, – мовив Пуаро з усмішкою.

Провідник поставив валізи на місце й вони перейшли у наступне купе. Полковник Арбатнот сидів у кутку, курив люльку й читав журнал.

Пуаро пояснив їхнє завдання. У полковника не було заперечень. У нього були дві важкі шкіряні валізи.

– Решту мого багажу відправлено пароплавом, – пояснив він.

Як і більшість армійців, полковник був акуратним пакувальником. Огляд його багажу зайняв лише кілька хвилин. Пуаро помітив пакет із йоржиками для люльки.

– Ви завжди використовуєте ту ж саму марку? – запитав він.

– Зазвичай. Якщо можу їх дістати.

– А! – Пуаро кивнув.

Ці йоржики були аналогічні тому, який він знайшов на підлозі в купе покійника.

Доктор Константін зазначив те ж саме, коли вони знову вийшли в коридор.