Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

Вона сказала дуже тихо:

– Гадаєте, я мала на увазі вбивство?

– Це я вас запитую, мадемуазель.

Вона зітхнула, на мить глибоко задумалася. Потім, наче пробуджуючись, сказала:

– Ті слова мали значення, мсьє, але не те, яке я можу вам сказати. Але я можу лише вам дати чесне слово, що я ніколи раніше не бачила того чоловіка Ретчетта, поки не побачила його в цьому потягу.

– І… Ви відмовляєтеся пояснити ті слова?

– Так, якщо вам подобається так говорити, я відмовляюся. Вони мали стосунок до… до завдання, яке я виконувала.

– Завдання, яке тепер закінчилося?

– Що ви маєте на увазі?

– Воно закінчилося, чи не так?

– Чому ви так думаєте?

– Послухайте, мадемуазель, я нагадаю вам інший випадок. У день, коли ми мали дістатись до Стамбула, затримали потяг. Ви були дуже схвильовані, мадемуазель. Ви, така спокійна, така стримана, втратили спокій.

– Я не хотіла пропустити пересадку.

– Ви так сказали. Але, мадемуазель, Східний експрес вирушає зі Стамбула щодня протягом тижня. Навіть, якби ви пропустили пересадку, це була би лише затримка на добу.

Міс Дебенгем уперше показала ознаки того, що її таки можна вивести із себе.

– Ви, здається, не розумієте, що хтось може мати друзів, які чекають на його прибуття у Лондоні, і затримка на день руйнує плани й спричиняє багато незручностей.

– Ага, це ось так? Є друзі, які чекають на ваше прибуття? Ви не хочете причинити їм незручності?

– Звісно.

– І все-таки це дивно…

– Що дивно?

– У цьому потягу ми знову затримуємося. І цього разу затримка набагато серйозніша, оскільки немає можливості надіслати телеграму друзям чи набрати їх по міжнародному… міжнародному…

– Міжнародній телефонній лінії? Ви маєте на увазі телефон?

– Ага, так, понадміський дзвінок, як ви говорите в Англії.

Мері Дебенгем мимоволі трохи всміхнулася.

– Міжміський дзвінок, – виправила вона. – Так, як ви кажете, це надзвичайно дратує, що немає ні телефонного, ні телеграфного зв’язку.

– І все ж, мадемуазель, цього разу ваша поведінка цілком інша. Ви не виявляєте нетерпіння. Ви спокійні та врівноважені.

Мері Дебенгем зашарілася і закусила губу. Вона вже не намагалася всміхатися.

– Ви не відповідаєте, мадемуазель?

– Вибачте. Я не знала, про що мала відповісти.

– Пояснити зміну вашої поведінки, мадемуазель.

– Чи не думаєте ви, що піднімаєте галас на пустому місці, мсьє Пуаро?

Пуаро розвів руки, наче вибачався.

– Це, мабуть, вада всіх детективів. Ми очікуємо, щоб поведінка завжди була послідовною. Ми не дозволяємо зміни настрою.

Мері Дебенгем не відповіла.

– Ви добре знаєте полковника Арбатнота, мадемуазель?

Йому здалося, що їй полегшало від зміни теми.

– Я зустріла його вперше в цій поїздці.

– Чи є у вас якась причина підозрювати, що він міг знати того чоловіка, Ретчетта?

Вона рішуче похитала головою.

– Я цілком упевнена, що ні.

– Чому ви впевнені?

– З його слів.

– Але, все ж, ми знайшли йоржик для люльки на підлозі в купе покійного. А полковник Арбатнот – єдиний чоловік у потягу, який курить люльку.

Він пильно на неї дивився, але вона не виявила ні здивування, ні інших емоцій, лише сказала:

– Нісенітниця. Це абсурд. Полковник Арбатнот – остання людина у світі, яка може бути замішана у злочині – особливо такому театральному, як цей.

Це було настільки близько до того, про що думав сам Пуаро, що він упіймав себе на думці, що згоден із нею. Замість цього він сказав:

– Я мушу вам нагадати, що ви знаєте його не надто добре, мадемуазель.

Вона знизала плечима.

– Я дуже добре знаю такий тип людей.

Він дуже лагідно сказав:

– Ви й досі відмовляєтеся сказати мені значення тих слів – « Коли все буде позаду »?

Вона холодно сказала:

– Мені більше нічого сказати.

– Це не має значення, – сказав Еркюль Пуаро. – Я дізнаюся.

Він вклонився і вийшов із купе, зачиняючи за собою двері.

– Чи було це розумно, мій друже? – запитав мсьє Бук. – Ви насторожили її, а через неї і полковника.

– Mon ami [73] Мій друже ( фр. ). , якщо ви хочете впіймати кролика, покладіть тхора в нірку, і, якщо кролик там, він вибіжить. Ось що я зробив.

Вони ввійшли у купе Гільдеґарди Шмідт.

Жінка стояла напоготові, вираз обличчя був шанобливий, та не виказував жодних емоцій.

Пуаро швидко переглянув вміст невеликої сумки на сидінні. Тоді жестом показав провіднику зняти більшу валізу з полиці.

– Ключі? – попросив він.