Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– Мадам, ви неправильно зрозуміли. Ваше прохання цілком слушне. Ваш багаж негайно перенесуть у інше купе.

Місіс Габбард опустила свою хустинку.

– Справді? О, я вже почуваюся краще. Але ж вагон заповнений. Хіба що один із джентльменів…

Заговорив мсьє Бук.

– Мадам, ваш багаж перенесуть у інший вагон. Ви отримаєте купе в сусідньому вагоні, який причепили в Белграді.

– О, це чудово! Я не з тих забобонних невротичок, але спати в купе, коли за стіною труп… – Вона здригнулася. – Це зведе мене з розуму.

– Мішелю! – покликав мсьє Бук. – Перенесіть багаж мадам у вільне купе вагона «Афіни-Париж».

– Так, мсьє, таке ж, як і це, номер 3?

– Ні, – сказав Пуаро, перш ніж його друг встиг роззявити рота. – Гадаю, мадам краще отримати зовсім інше купе. Наприклад, номер 12.

– Bien , мсьє.

Провідник узяв валізу. Місіс Габбард вдячно повернулася до Пуаро:

– Як люб’язно і тактовно з вашого боку. Я вам дуже вдячна.

– Ох, не варто дякувати, мадам. Ми пройдемо з вами і подивимося, чи зручно ви розташувалися.

У супроводі трьох чоловіків місіс Габбард попрямувала у своє нове помешкання.

Вона радо роззирнулася.

– Усе чудово.

– Вам зручно, мадам? Воно, як бачите, дуже схоже на попереднє.

– Так, але обернене в інший бік. Хоча це не має значення, тому що ті потяги їдуть то туди, то в зворотному напрямку. Я казала своїй дочці: «Хочу, щоб сидіння було в напрямку руху», а вона відповіла: «Але, мамо, що тобі з того, якщо ти засинаєш, потяг їде в один бік, а коли прокидаєшся, то вже в інший». То була щира правда. От учора ввечері ми заїхали до Белграда в одному напрямку, а виїхали в іншому.

– Принаймні, мадам, тепер ви цілком щасливі та задоволені?

– Ну, я б так не сказала. Ми застрягли в заметі, і ніхто нічого не робить, а моє судно відпливає післязавтра.

– Мадам, – сказав мсьє Бук. – Усі ми в такій же ситуації.

– Ну, це правда, – визнала місіс Габбард. – Але тільки через моє купе посеред ночі проходив убивця.

– Що мене дивує, мадам, – сказав Пуаро. – Це те, як той чоловік увійшов у ваше купе, оскільки за вашими словами, внутрішні двері були замкнені на засув. Ви впевнені, що вони були замкнені?

– Але я бачила на власні очі, як та леді зі Швеції їх перевіряла.

– То просто відтворімо ту сцену. Ви лежали на своєму ліжку, тому й самі не бачили, так?

– Не бачила, через сумку для туалетного приладдя. О Господи, тепер доведеться купити нову. Як гляну на цю, то мене аж верне.

Пуаро взяв сумку й повісив на ручку дверей, що вели в суміжне купе.

– Précisément [62] Точно ( фр. ). , зрозуміло, – сказав він. – Засув трохи нижче ручки, сумка заступає його. З того місця, де ви лежите, ви не бачите засув.

– То ж я вам про це весь час кажу!

– І шведська леді, міс Олссон, стояла тут, між вами і дверима. Вона спробувала відчинити їх і сказала, що вони замкнені.

– Так і було.

– Та все одно, мадам, вона могла помилитися. Розумієте, про що я говорю? – Здавалося, Пуаро не терпілося пояснити. – Засув – це просто металевий виступ. Повернений направо замикає двері, а якщо він зліва, то вони відімкнені. Можливо, вона просто пошарпала ручку, а оскільки двері були замкнені з іншого боку, вона припустила, що ви їх замкнули.

– Ну, гадаю, це було не надто розумно з її боку.

– Мадам, найдобріші та найчемніші люди не завжди найрозумніші.

– Так, звісно.

– До речі, мем. Ви подорожували в Смирну цим шляхом?

– Ні. Я припливла просто в Стамбул. Друг моєї дочки, містер Джонсон (надзвичайно приємний чоловік, шкода, що ви не знайомі), зустрів мене і показав Стамбул. Це місто мене дуже розчарувало, усе руйнується. А ті мечеті, ті шарудливі штуки, які одягають на взуття… Про що я говорила?

– Ви говорили, що вас зустрів містер Джонсон.

– Ах, так. Він провів мене до французького торговельного судна, що пливе до Смирни, а на причалі на мене чекав зять. Що він скаже, коли про все це почує? Моя дочка сказала, що це найбезпечніший і найлегший шлях, який тільки можна уявити. «Ти просто сядеш у вагон, – казала вона, – і приїдеш просто до Парижа, а там тебе зустріне представник „Американ Експрес“». Боже мій, як же мені скасувати квиток на пароплав? Я повинна їм повідомити. Але я не можу. Це так жахливо…

І знову в очах місіс Габбард забриніли сльози.

Пуаро, який уже не міг всидіти, схопився за цю можливість.

– У вас шок, мадам. Офіціант зараз принесе вам чай і печиво.

– Не думаю, що захочу чаю, – сказала місіс Габбард зі слізьми на очах. – Це швидше англійський звичай.