Дік Френсіс - Фаворит

— Ворога знищено, — доповів я. — «Таксі Марконі» більше не існує.

— Безліч людей дякуватимуть вам за цю новину, — відповів дужий голос, і в ньому вчувалося тепло.

Я вів далі:

— Проте операція триває. Може, візьмете на себе турботу про одного полоненого й передасте його в руки поліції?

— Охоче.

— Тоді виходьте до пірса, я підберу вас.

— Єсть, — відповів фельдфебель.

Коли я прийшов до пірса, він уже стояв там. Зовсім стемніло, й тьмяні ліхтарі ледве освітлювали сірі привиди морських хвиль.

Ми недовго чекали. Загримотів фургон, і сам Піт привітав мене з кабіни. Він, я та фельдфебель всілися на задньому сидінні, й, хитаючись у такт фургонові, я розповів їм докладно, що відбувалося після того, як Білл помер у Мейденхедській лікарні. Все, аж до моєї останньої розмови з Лоджем. Про свій візит до контори «Марконі» й про те, ким справді був Клод Тіверідж, я змовчав. Бо не знав, як англійські закони оцінюють спонукання до самогубства, та й взагалі вирішив нікому цього не казати.

Піт дещо вже знав, а також Томкінс, проте довелося ще багато чого пояснювати, щоб вони зрозуміли.

Водієві я дав свої координати щодо розташування шляхового стовпа, й, звіряючись із картою, яку привіз Піт він хутко приставив нас на місце.

Адмірал, і Корні Блейк були досі припнуті до своїх сосон. Ми завели коня в фургон і втягнули туди злочинця. Адмірал страшенно зрадів, побачивши мене, а Блейк до смерті нажахався, пізнавши фельдфебеля Томкінса. Очевидно, це він бив його пляшкою по голові під час нападу на кав'ярню.

Я вийняв з кишені кастет напасника й простягнув Томкінсу.

— Ось зброя полоненого, — сказав я.

Томкінс узяв кастет і примірив собі на руку. Блейк метнув на нього переляканий погляд, скотився з підстилки й знепритомнів.

— Якщо не заперечуєте, повернемось до іподрому, — сказав я. — Там зосталася моя машина: треба подивитися, чи ще ціла.

Вона стояла одна-однісінька на плацу. Місяць, що сходив, відбивався на лискучій поверхні. Я вийшов, побажав Томкінсу й Пітові всього найкращого й потім ще довго задумано споглядав червоні вогники фургона, аж поки вони не щезли в пітьмі.

А тоді сів у машину, запустив мотор і віддався на його волю, не бажаючи більше думати ні про що. Не хотілося сидіти на нудному допиті брайтонської поліції, отож спрямував свого «лотоса» до Котсуолда.

Цікавість завела мене в Портсмут (я сподівався, що публічна бібліотека ще відчинена). Так воно й вийшло. Попрохав потрібний том Британської енциклопедії та знайшов слово «Чічен-Ітца». Першого разу він написав його правильно.

То був зовсім не імператор, а столиця стародавнього племені майя, індійської народності, що буйно розквітала в Центральній Америці півтори тисячі років тому.

Я дивився на сторінку, поки літери не почали розпливатися перед очима.

Що сталося потім, було, певно, запізнілим наслідком жаху, який опанував мене під дулом револьвера дядечка Джорджа, сильного голоду й смертельної втоми, а може, й розрядки великого напруження, що знесилювало мене вже кілька тижнів. Спочатку руки, а потім і все тіло почали тіпатись, наче в пропасниці. Я стиснув ногами ніжку стола і взяв у руки книгу, щоб якось угамувати. Тяглося те кілька хвилин, і мені навіть хотілося кричати од безсилля, та я взяв себе в руки, спинив дрож і весь зросився холодним потом.

Чічен-Ітца. Я через силу звівся, згорнув книгу, поставив на полицю й вийшов. Виявляється, це я сам улаштував їм пастку, коли удав, ніби знаю, що хотів Джо сказати мені перед смертю.

Пригадав кабінет зі скляними стелажами, масивний письмовий стіл із різьбленого дуба, теки з описом індійських племен — і особливо одну, з написом «Майя». Дядечко Джордж багато говорив мені про це плем'я, і він знав, що «Чічен-Ітца» неодмінно приведе мене до нього.

Чого я не спромігся зробити для Кет, кохаючи її, те з лихвою віддав, знищивши її оточення.

Вона стояла переді мною пряма й незворушна, з такою зненавистю на обличчі, що я відчув своє нещастя, як ото відчуваєш гіркоту в роті. Пригаслий вогонь нарешті спалахнув пекучим полум'ям. То був вияв сили і зрілості. А я жадав її ще дужче, ніж до того.

Попереднє слідство про дії і смерть Джорджа Пенна двічі відкладалося і врешті скінчилось. Поліцейські, свідки, Кет і я зібралися в холі.

Вирок про «тимчасові напади безумства» був милосердним, але хіба ж можна щось приховати від жадібних до сенсацій газетярів? Злочини дядечка Джорджа, «Л. С. Перта» й таксистів «Марконі» займали всі перші сторінки газет протягом цілих двох тижнів.