Болісна думка, що я назавжди втратив Кет, не полишала мене. Я ніяк не міг викинути її з голови. Прокидаючись уранці, відчував муку знову й знову, і так цілий день. Засинаючи, весь час бачив Кет, як вона тікає від мене довгим і темним підземеллям. Здавалося неймовірним, що я колись побачу її, отож намагався звикнути і поводитися розумно.
Десь через тиждень після суду поїхав на перегони в Банбері. Кет була там. Зодягнена в синю сукню, бліда і стримана, з глибокими синцями під очима. Ждала мене біля вагарні й мовила, коли підійшов:
— Аллане, я хочу просити у вас пробачення за те, що наговорила стільки неприємностей. — Їй це коштувало неабияких зусиль.
— Нічого, тепер усе гаразд, — одказав я.
— Ні, ні… я довго думала про те, що ви говорили… про нещасних діток, які їздили до школи з тренером джіу-джитсу… і зрозуміла, що дядечка Джорджа час було спинити. — Болісна пауза. — Ви нітрохи не завинили в смерті тітоньки Деб. Не гнівайтесь на мене. — I зітхнула, немовби виконала важкий обов'язок.
— Ви так далеко їхали, щоб це сказати?
— Атож. Мене мучило, що я так несправедливо повелася.
— Кет, люба моя, — зрадів я. — Я віддав би все на світі, щоб це був хтось інший, а не ваш дядечко. — I глянув їй у вічі. — Ви вже щось їли сьогодні?
— Ні, — тихо одказала вона.
— Тоді ходімо. — Я взяв її за руку й повів до буфету, З радістю стежив, як вона їла, спершу ледве торкаючись, а потім з апетитом і смаком; як розквітало її обличчя, і тихе відлуння колишньої життєрадісності задзвеніло в голосі дівчини.
Кет узяла другий шмат пирога з м'ясом і весело сказала:
— А ви?
Я відповів:
— Мені ж треба скакати.
— Знаю. Я читала в газеті. Сьогодні на Безнадійному?
— Еге ж.
— Будьте обережні. Прошу вас. Він ще такий необ'їжджений.
Я глянув на неї з захопленим подивом, і Кет почервоніла.
— Люба моя…
— А я думала, що ви ніколи не пробачите мені ту брутальність… Я провела найжахливіший тиждень у своєму житті. Зате зрозуміла, як ви мені потрібні. Намагалася вмовити себе, що буду тільки щаслива, коли вас більше не побачу, а натомість ставала все нещаснішою. Я… думала, що ви мене й бачити не захочете, отож вирішила їхати та одверто признатися, як я шкодую…
— А як, по-вашому, я мусив би все сприйняти?
— Я думала, що, мабуть, задерете носа й обдасте мене крижаним холодом…
— Хочете вийти за мене, Кет?
Вона з радістю відповіла:
— Так! — I продовжувала ласувати пирогом. Я терпеливо ждав.
— Коли ви востаннє їли?
— Не пам'ятаю. — Вона глянула на мене з одвертою радістю, і, судячи з цього та з її застереження про Безнадійного (адже вона вперше виявила таку щиру турботу про мене!), я зрозумів, що Кет змужніла за ці дні.
Я не витерпів:
— Мені б хотілося вас поцілувати.
— На іподромах не передбачено зручностей для наречених… Хіба що кінські фургони.
— Лишилося десять хвилин. Я беру участь у другому заїзді.
Ми полізли до фургона Піта. Я стиснув кохану в обіймах, і її губи жадібно ловили мої.
Десять хвилин промайнули, як одна мить. Я помчав до вагарні й зодягнув форму, зоставивши трохи очманілу Кет на осонні.
Сьогодні вперше скакав після розгляду справи дядечка Джорджа. Отож крадькома роздивився в роздягальні добре знайомі обличчя, не бажаючи вірити, що хтось із них причетний до смерті Джо. Лодж, мабуть, правду каже: просто я не хотів цього знати. Колись мені подобався й дядечко Джордж. А тепер не вистачає духу бачити, як іще чиюсь машкару буде зірвано й під нею виявиться чудовисько!
Клем простягнув мою, напхану свинцем форму. Я глянув на його зморшкувате обличчя й подумав: «Ні, не ти. Зовсім не ти».
Негоже навіть думати про це, хоч Клем міг чути та бачити все до найменших подробиць. Оракул — так прозивали його на іподромі…
Дужий стусан привів мене до тями,
— Ну, Шерлок Холмс, як твої справи? — вигукнув Сенді, зігнувшись над сідлом, до якого пристібав попругу. — Винюхав щось?..
— Ні, подав у відставку, — осміхнувсь я,
— Що ти! Після таких гучних наслідків?
— Краще займуся стипл-чезом. Менше ризику.
Сенді ковзнув очима по шраму на моєму обличчі.
— Що ж, і це гарно, — підтримав він. — Тільки набридне, коли перетрощиш стільки кісток, як я. — Він обернув попругою сідло, запхнув пряжки під пітник, збив шолом набакир і пішов до виходу. Всі оберталися на його лункий голос, ніби притягнуті магнітом.
У протилежному кінці роздягальні я побачив Дена, що демонстративно одвернувся. Гомонячи з кимось біля воріт, він, як на лихо, помітив мене з Кет, коли ми поверталися від фургона. Палаючі погляди й щасливі усмішки сказали йому більше, ніж треба. Він поздоровив Кет двома скупими словами, а мене ніби й не знав.
Читать дальше