Дік Френсіс - Фаворит

Тепер я пройшов повз нього в паддок. Він сердито закрокував услід: Піт був нашим тренером, і обом ніяк без нього не обійтися.

Грегорі весело зустрів мене:

— Аллане, Кет розповіла мені все! Поздоровляю!

Він витримав лютий погляд Дена і перевів розмову на скачки. Щось там пояснював йому про коня, та я вже не чув.

За десять кроків від нас могутньо височів Кліффорд Тюдор, ганяючи сигару з кутка в куток свого масивного рота й даючи накази тренерові та жокеям. Дивно, подумав я, чому завжди він стирчить переді мною?.. А той важко підіймав і опускав дебелі бронзові руки, і молодий жокей, наступник Джо, нервово супився.

Я простежив за ним, аж поки Тюдор не досяг сера Кресвелла Стампе, котрий, перш ніж усістися в суддівську кабіну, допомагав своєму синові Девіду вмоститися в сідлі; за ними товпилися власники коней і тренери, що давали останні вказівки й підраховували можливі виграші.

Багатьох з них я знав! А скількох любив… Хто ж саме, хто був не тим, кого з себе корчив?..

Піт допоміг мені злізти на вузьку спину Безнадійного, я помахав рукою Кет, що стояла за огорожею, й поїхав риссю на старт.

Та ось мене обігнав Ден. Він повернув голову й, вороже глянувши, вигукнув:

— Щоб ти пропав! — I погнав щодуху, аби я не встиг відповісти. Та я й не збирався цього робити. Чи він пересилить себе, чи ні, яке це мало значення?

В заїзді було одинадцять вершників. Ми кружляли на місці, поки помічник натягав попруги, а стартер вигукував наші порядкові номери. Сенді попрохав дозволу злізти та поправити сідло, яке збилося на холку. Стартер кивнув, глянув на годинник і підігнав його. Саме цей розпорядник терпіти не міг таких фокусів і завжди дратувався з приводу найменшої затримки.

Сенді попустив попругу, пересунув сідло й закріпив. Я стежив за ним, замість того, щоб пильнувати Безнадійного, і те, що сталося, було моїм недоглядом.

Розпорядник махнув перед носом скакуна білим прапорцем, даючи знак готуватися до старту. Молодий жеребець злякався, став дибки, рвонувся й скинув мене на землю. Я упав навзнак, перевернувся й побачив, як кінь, хвицнувши задніми ногами, помчав геть.

Кілька секунд я лежав, переводячи дух, і Сенді підійшов, простягаючи руку. При цьому посміхнувся й сердито бурмотів щось, висловлюючи незадоволення.

Мені раптом стало моторошно, і в голові зчинилась якась химерна веремія. Лежачи під яскравим сонцем, я відчув раптом на лобі краплини дощу. Перехопило дух, я ж не був поранений, а тіло пронизував гострий біль. Здавалося, минуле й сучасне злилися, і дві зовсім різні події ніби відбувалися водночас.

Я дивився в обличчя Сенді. Бачив знайому беззубу посмішку, штучну щелепу він, як завжди, вийняв для безпеки; пізнавав усміхнені карі очі з рудими віями і оте «чорт забирай» на вустах. Зблиснуло сонце, і я раптом уявив, як те лице насувається на мене крізь запону дощу, із жорстокими очима й перекошеним ротом: «Доскіпливе, падло! Може, це навчить його, як пхати носа куди не сліді». I я підніс руку, аби захистити очі від чобота, що насувався…

Зір прояснився, а ми з Сенді все ще дивилися один одному в очі, наче між нами відбувався двобій. Він опустив руку, простягнуту для допомоги, дружня усмішка щезла, як ото щезає з лиця актора завчений вираз, коли зіграно роль.

Долоня моя тислася до щоки. Я одсмикнув її. Та жест виказав мене. Бо пригадав раптом усе, що сталося тоді в Брістолі, і Сенді здогадався, в чім річ.

Сила повернулася до моїх ніг, і я встав. Стартер, знову роздратовано глянувши на годинник, запитав, чи зможу скакати. Я відповів, що так, і попросив вибачення за затримку. Безнадійного вже піймали й вели до старту.

Сенді не поспішав сідати, а стовбичив переді мною.

— Ти не зможеш щось довести, — мовив він напрямки, — і ніхто не доведе, що я був у спілці з Пенном.

— Флетчер! — відповів я йому одразу.

— Він триматиме язик за зубами. Адже він мій двоюрідний брат.

Шахрайство дядечка Джорджа, як я тепер зрозумів, опиралося не тільки на збанкрутілу букмекерську контору. Присутність завербованого спільника на іподромі прискорила купівлю фірми «Л. С. Перт».

Я подумки перебрав членів зграї.

— А Філдер? — запитав.

— Для нього я тільки знайомий голос по телефону на ймення Сміт. Він не відрізнить мене навіть від самого Адама, — відказав Сенді.

Я ніби здався.

— Для чого ти це робив?

— Для грошей! — презирливо гукнув він, вважаючи моє запитання дурнуватим.

— Чому ж сам не «притримував» коней? Навіщо було давати такі гроші Джо?