Дік Френсіс - Фаворит

Підійшовши до вікна, я зігнувся в три погибелі й прошмигнув попід ним, тулячись до стіни. Вхідні двері легко піддалися. Опинившись у холі, не зачиняв їх. Тиша гнітила й відлякувала, і пойнятий страхом, я мало не втік, щоб дожидатися поліції.

Та, обережно ступаючи, перетнув хол і припав вухом до кімнати Філдера. Тихо. Потягнув двері й зазирнув. Порожньо й чисто прибрано. Тоді метнувся до дверей ліворуч, де Меріголд цілими днями чаклувала над апаратами. Слабке дзижчання мікрофонів… Я зайшов. Червона цятка жевріла на контрольному щитку, а крізь шпару в металевому корпусі мерехтіло синє світло радіоламп. Мікрофон лежав на важелі.

У мене впало серце від думки, що птах вилетів, поки я дзвонив Лоджу й добирався сюди. Але, пригадавши машину біля під'їзду, уважніше оглянув кімнату й побачив тонесенький дріт, що збігав стіною вгору й зникав у стелі.

Молячи бога, щоб старі сходинки не зарипіли, злетів по них і приклав вухо до дверей головного приміщення контори «Л. С. Перт». Прямо перед моїм носом — напис «Ласкаво просимо!».

За грубезними дверима лютий шепіт, слів не було чути, але голос такий знайомий, що я пізнав би його серед тисяч подібних.

Він був там.

Я відчув, як волосся в мене на голові настовбурчилось.

Спливло хвилин сім-вісім відтоді, як я розмовляв з Лоджем. Треба дати поліції час розшукати таксі й записати розмову, отож не слід ризикувати, не варто спиняти навісне хрипотіння. Але ж не буду я стовбичити під дверима до прибуття поліції! Я порахував до ста, і то, здавалося, були найдовші хвилини мого життя. Потім витер долоню об штани й обережно взявся за скляну клямку.

Тихенько повернув і прочинив двері на кілька дюймів. Переді мною відкрилася величезна неосвітлена кімната.

Він сидів за письмовим столом спиною до мене і, здавалося, стежив за чимось на вулиці. Неонова вивіска раз у раз спалахувала за вікном, осяваючи кімнату й ніби огортаючи його силует червоним німбом. Червоні відблиски миготіли на хромованих попільницях, блукали по закутках шаф для паперів. Ряд чорних телефонів вишикувався на письмовому столі, відбиваючись на стіні незграбною тінню. На такій відстані хрипкий голос не здавався вже страшним, хоч те, що він наказував, було жахливе й жорстоке.

Двері, певно, й не схитнули повітря, бо він і далі навіжено хрипів у мікрофон, навіть не підозрюючи, що я стою позаду.

— Вбийте його! Вбийте нарешті! Він десь у тому лісі. Стріляйте в ту тварюку! Розверніть машини й освітлюйте ліс фарами. Прочешіть посадку. Флетчере, організуйте це! Я хочу, щоб, клятий Йорк був уже мертвий. Стріляйте! Зітріть його на порох!

Він передихнув і так ковтнув повітря, що застряло йому в горлі. Потім простягнув руку до склянки з водою й одпив.

Голос Флетчера металево відбився в кімнаті: «Ніяких ознак відтоді, як він зайшов до лісу. Схоже все-таки, що вислизнув».

Хрипун аж затрясся. Шепіт став схожий на скрегіт.

— Коли втече, ви поплатитесь! Поплатитесь, я вам обіцяю! Він мусить здохнути! Робіть, що хочете, велосипедні ланцюги, кастети, — все вживайте, але розірвіть його на клапті, зітріть на порох! Якщо-зостанеться живий — нам каюк, зрозуміли? — Шепіт уже нагадував напівздушений крик. — Випустіть йому тельбухи! Роздушіть!..

Він ще довго вигадував найжорстокіші катування, поки я не збагнув, що це по суті божевільний.

Тоді рвонув двері й клацнув вимикачем. Кімнату залляло яскраве світло.

Він миттю обернувся й витріщився на мене.

— Добривечір, дядечку Джордж, — сказав я спокійно.

Очі його звузились од ненависті. Бездумний вираз змінився звірячим оскалом. Хоч досі був дивакуватим дядечком моєї Кет, огрядний, у твидовому костюмі, які носять сільські джентльмени, і тільки обличчя виказувало бандюгу, що розпорядився садонути ножем під ребра Джо Нантвича й підбурював вовчу зграю роздерти мене на шматки.

Його рука сіпнулась, пірнула вниз, і він спрямував мені в груди револьвер. То була незграбна старосвітська зброя, але доволі небезпечна. Я рішуче дивився йому в очі, а не в чорне дуло. I хутко зробив крок до нього.

Настала мить, на яку я розраховував.

Дядечко Джордж не витримав,

Я бачив, як забігали в нього очі, як відвів руку. Попри всю підлоту й жах, що ними він паскудив життя іншим, сам він нікого не вбивав. Погрожуючи мені телефоном, коли я їхав до Кет, він натякнув, що не хоче сам бруднити рук. I, може, завдяки отому смакуванню жорстокості, коли вивчав криваві звичаї первісних племен, сам почував відразу до безпосередньої участі в насильстві. Він міг лише споглядати жорстокість, на яку б ніколи не наважився. Ось чому я був певен, що він не витримає. Хоч і люто ненавидів мене, все ж не зміг стріляти ось так — прямо в лице.