Я не дав йому отямитись. Крок — і вхопив руку, що тримала смертельну зброю. Він спробував підвестися й невчасно натиснув курок: куля впилася в стіну. Я вивернув йому руку й вихопив револьвер. М'язи були кволі — він не зміг би й не спроможний був опиратися.
Я турнув його в крісло, потім нагнувся й вимкнув мікрофон: бо не хотілося, щоб таксисти або поліція чули те, що я далі збирався казати.
Щось зашурхотіло, коли розгорнув поли його піджака, Клапоть рудого паперу виглядав з внутрішньої кишені. Я вихопив його й розстелив на столі.
То була адреса, з якою носився Джо!
На звороті кривулями надряпані дивні слова:
Чічен-Ітца.
Чітчен-Ітса.
Чітсен.
Він не знав, як писати. Виходить, ішлося не про курчат і не про Чічестера. Я вже щось чув таке. Здається, то було ім'я імператора, хоч воно мені нічого не підказувало. I все ж Джо загинув через нього.
Я залишив папірець на столі — може, поліції знадобиться.
Дядечко Джордж отямився. Він здавався тепер зовсім старим і хворим, ніби все раптом у ньому обірвалося. У мене до нього не було жодної краплі співчуття, та й пригнався я не для того, щоб висловлювати повагу до дядечка моєї Кет, а щоб покінчити з фірмою «Марконі» та врятувати честь і кохання своєї милої.
— Поліція буде тут за хвилину, — почав я. Він заворушився в кріслі й мляво підвів свою пухку руку. — Вони чули все, що ви наказували по радіо, — Очі злочинця розширилися.
— Двадцять третій, — знову знавіснів він, — двадцять третій чомусь не відповідав…
Я кивнув.
— Вас звинуватять у підбуренні до вбивства. Це щонайменше довічне ув'язнення. Подумайте, — підкреслив я. — Подумайте про дружину. Адже ви все робили для неї — чи не так? — аби вона могла жити в розкоші, до якої звикла? — Це були мої здогади, але я був певен їх, а він не заперечував. — Ви надто довго захищали її від реального життя. Що станеться з нею, коли вас арештують, будуть судити, а може, й повісять?
«Або з Кет», — скрушно подумав я.
Дядечко Джордж слухав і дивився на мене, погляд його спинився на револьвері, якого я тримав.
— Ще можна встигнути, — підтримав я. Коротка мовчанка.
Десь у далині завила сирена поліцейської машини. Він теж почув. Глянув на мене з ненавистю, але діватися було нікуди, і він це добре знав.
— Поліція, — сказав я. Сирена наближалася.
Я зробив три кроки до дверей, повернувся й кинув револьвер йому на коліна. Коли його в'ялі пальці вчепилися в нього, я вийшов за двері й хутенько збіг рипучими сходами вниз. Зовнішні двері все ще були відчинені. Я вийшов і щільно причинив їх за собою.
Ховаючись попід стінами, я крався до сусіднього будинку й ледве встиг непоміченим забігти туди. Дві поліцейські машини вискочили з-за рогу й рвучко загальмували.
В кафе напроти погасло світло. Офіціантка пішла додому. Я не чув пострілу. I раптом здригнувся, уявивши, Що дядечко Джордж, опанувавши себе, стане стріляти в поліцію, замість того, щоб убити себе. Револьвером, який я так турботливо пхнув йому до рук!
Коли дверцята поліцейської машини відчинились і з неї вийшли здоровані в чорному, я кинувся був попередити, що розшукуваний ними злочинець має зброю. Та відданість дядечка Джорджа тітоньці Деб перемогла, і я подумав, що постріл, який щойно пролунав за неоновою вивіскою в темній кімнаті, був найкращим його дарунком для неї.
Я ждав кілька хвилин у під'їзді, аж поки почали збиратися цікаві, увагу яких привернув постріл і поліцейські машини. Я пірнув у натовп і неквапно пішов геть.
Через кілька поворотів надибав телефон-автомат, але, полізши до кишені, не виявив дрібної монети. Коли дзвонив Лоджу, витратив геть усе, й тепер зосталися лише срібняки. Отоді й пригадав про шкарпетку та її вміст. Розв'язав, висипав трохи мідяків на долоню, запхав одразу чотири в проріз і назвав телефон Піта.
Той відповів за другим дзвінком.
— Слава богу! — зрадів він. — Де ти запропастився?
— Мандрую по Сассексу.
— А де Адмірал?
— Мені довелось… припнути його до дерева на галявині.
Піт почав лаятись, та я перебив:
— Ти можеш послати по нього фургон? Хай водій заїде за мною до Брайтона. Я ждатиму його біля пірса. I ще ось що… Чи немає в тебе докладної карти Сассекса?
— Карти? Ти що, здурів? Не знаєш, де кинув коня? Невже отак прив'язав кращого рисака в королівстві й забув де? — У голосі його бринів відчай.
— Одразу знайду його, коли матиму карту. Не зволікай. Потім усе тобі розповім. Це довга казка.
Я повісив трубку й замовив «Блакитне каченя». Фельдфебель Томкінс сам підійшов.
Читать дальше