Дік Френсіс - Фаворит

Дороговказ мав для мене велике значення. Я переписав назви й відстані, щоб бути певним, що це той самий стовп, коли повертатимусь уночі. Тоді нарешті вліз у таксі й зайняв місце водія.

Приймач було настроєно так, щоб кожен водій міг чути всі повідомлення й накази диспетчерської, а також водіїв на трасі.

Чоловічий голос джеркотів:

— Я — Сід. Жодного поруху. Я бачу все милі за півтори і весь ліс, де він ховається. Можу поклястися, що він не перескочив дороги. Надто вже щільний тут рух. Певен, що побачу, тільки-но він спробує.

Голос його здавався слабким і олов'яним, ніби мова йшла про загубленого собаку.

Поки він бубонів, я ввімкнув мотор і поїхав на південь. Денне світло уже згасало. Півгодини дня, хвилин десять сутінок, і настане ніч. Я наддав газу.

Радіо мовчало, потім хтось заговорив:

— Його треба зловити до темряви.

Хрипкий, монотонний шепіт ошелешив мене. Я міцно вхопився за кермо, а м'язи очей напружились. Голос лунав так близько, що мені здалося, ніби небезпека, якою погрожував той тип, десь поряд, і мені довелося заспокоїти себе, пильно вдивившись у густі зарості та у віддзеркалення на щитку безлюдної дороги позаду.

— Ми робимо все можливе, сер, — відказав спокійний голос із повагою. — Я вже годину сновигаю туди-сюди цією клятою дорогою. Всі машини в моєму секторі чатують.

— А в кого з вас є зброя? — прохрипів бос.

— Лише в чотирьох, сер. Хотілось би мати більше, щоб упоратися з ним.

Пауза, і знову хрипотіння:

— У мене тут пістолет, та не можна гаяти часу. Обходьтеся тим, що є.

— Гаразд, сер.

— Увага — всім водіям! Стріляйте в коня! Вершника взяти живим! Зрозуміло?

Всі схвально загуділи.

— Флетчер, повторіть наказ.

Ввічливий водій відповів:

— Щойно ми побачимо його поміж дерев чи без прикриття, маємо стріляти, цілячись у коня. Скликаємо всіх водіїв і ловимо його. Коли треба, вдаємось до насильства, запихаємо в машину й ждемо вказівок.

Він ще не скінчив, а я вже пізнав той голос. Улеслива чемність виказала. Я чув його у Мейденхедському лісі, це він заманював мене в пастку — водій фургона Флетчер. Я затямив собі це.

I раптом ніби щось спалахнуло в голові: перед очима з'явилася перешкода в Брістолі. Я чітко бачив дощ, сіру запону імли й того самого водія, що знімав дріт та намотував собі на руку.

Та ще… але, перш ніж пригадав, довелося пригальмувати. Знак вказував на об'їзд. Я звернув ліворуч на головне шосе, знову влився в потік машин і взявся шукати стовпи, щоб визначити відстань од Брайтона. За півмилі трапився один. Дванадцять миль, тобто двадцять хвилин до мети.

Знову силкувався уявити перешкоду в Брістолі, але туман геть заснував пам'ять, і тепер годі було щось пригадати. Мої пальці машинально обмацували рубець на щоці, та я ловив себе на цьому вже не раз, і тому не надавав значення.

До самого Брайтона я наслухав оте гидке хрипіння в мікрофоні. Тон його ставав дедалі вимогливішим та жорстокішим. Спочатку моторошно було слухати про полювання на людину, що нею був я сам, та за кілька хвилин призвичаївся й майже не звертав уваги, що мало не обернулося для мене катастрофою.

— Маєте щось доповісти — двадцять третій? — заджеркотіло знов.

Мовчанка. Я линув думкою десь далеко. Голос підвищився:

— Двадцять третій, Блейку, у тебе є новини?

Я отямився, взяв мікрофон, повернув умикач і нудним та гугнявим голосом вичавив:

— Н-ні…

— Відповідай одразу, коли викликаю, — шкряботів од люті шепотун. Він, мабуть, перевіряв, чи всі водії на місці, бо викликав ще трьох та поспитав, що вони можуть повідомити. Вимикаючи мікрофон, я дякував богові, що він одчепився, бо голос неодмінно зрадив би мене. А поки що взявся уважніше дослухатися, про що вони перемовлялись.

Шепіт, що більше я до нього звикав, набирав характерного звучання, поки звичка будувати фрази й ставити інтонації раптом не нагадала мені того, кого я так болісно намагався собі уявити…

Можна скласти план, який нібито враховує всі можливості, та знову треба кидатися в провалля… зате воно тепер набагато глибше. «Напни всі жили, хай зануртує кров, хай дух твій переможно гряне!»

Тільки Шекспір міг висловити це таким чином!

Я в'їхав до передмістя Брайтона, пойнятий важкими думами.

Таксист, що розпитує дорогу до поліцейського управління, викличе подив навіть у недоумка. Я поставив машину в завулку й зайшов до найближчої крамниці.

Тут продавали тютюн, і тому повно було покупців. Узяв за гудзика одного з них, натоптаного чоловіка з вицвілими очима, в простенькому кашкеті. Він докладно розповів мені, як і куди їхати.